Пересічний день, яких так багато в народному українському календарі. День як день, та не такий вже пересічний, бо, як здавна відомо з давнини, є у нього свій небесний покровитель, і неабиякий, а сам цар граду, блискавок та дощу, Мокій. Посвяченим в таємницю пращурової мудрості, що збереглася в епосі у вигляді прикмет та повір’їв, він підкаже підкаже прогноз погоди на майбутнє, разом з яким подарує можливість вправно керувати господарством так, щоб досягти максимального врожаю, а разом з ним забезпечити добробут своїй родини на майбутнє.
Мокій приходить на українську землю, як вісник закінчення першої декади останнього весняного місяця (11 травня), щоб нагадати всім вправним господарям, що до закінчення посівного сезону, а значить і не марно вкладень зусиль для отримання гарного майбутнього врожаю, залишилось не так вже і багато часу (адже «прийде іюнь, господарю, хоч плюнь, все одно нічого не виросте, тому варто поспішати»).
щоб до сонця тягся та насінням вдався
І недарма в народі йому дали прізвисько «Мокрий», бо небесний покровитель за допомогою дощу чи мгички підказував людям майбутні примхи природи: впала 11 травня дощова крапля була не тільки показником наступного сорокаденного дощового періоду («дощ на Мокія, іще сорок разів після Мокія»), а й вісником мокрих жнив (кінець липня — початок серпня), знання про що за бажання та деяких зусиль можна було повною мірою використати на свою користь.
В єпархії Мокія за переконаннями пращурів знаходилося керування водяними небесними катаклізмами (громом, блискавками, градом), за якими на землі йому доручив слідкувати сам Перун-громовержець. Від того сила його вважалася на стільки великою, що міг як почати 11 травня «поливати», так до самого вересня лити без зупину. Всевидяче боже око на землі, в його волі було карати врожай чи милувати, хоч люди і намагалися вберегтися від його люті запаленою громничною свічкою, замовляннями, оббіганням господинею поля тричі з хлібною лопатою, викиданням з хати свяченої верби…
На честь пошани до такого поважного пана цьогодень зазвичай не працювали, а раз-у-раз поглядали на небо, звертаючись до Мокія зі своїми проханнями-молитвами про гарний врожай та захист від гніву богів, який прилітає на землю руйнівними градинами та нищівними блискавками. З дозволених та шанованих робіт на Мокрого були лише хатні щоденні та посівні городні клопоти.
Головною культурою Мокієва дня був сонях, його улюблена рослина. За будь-якої погоди чи негоди з самого рання господині висівали сонях («щоб до сонця тягся та насінням вдався» або «щоб Мокрію здавалось, що дощ іде»). А в вечорі вона ж ритуально обходила свій засів (іноді абсолютно голотіла з розпущеним волоссям), промовляючи стародавню приказку: «Як не можна голо по світу ходити, щоб так не могли горобці моїх соняхів їсти!»