Друге тріади-зачинательки зимових свят, разом з холодами та негодами приводить на українську землю пору веселощів та відносного робітничого сну (Варвара замосте, Сава загостре, а Микола пригвозде!). Адже останні річні лихоманкові городньо-польові клопоти лишалися позаду, і до весни можна було неквапливо займатися рукоділлям та байдикувати (хоч і додавався клопіт по топці пічки, але ж вогники в ній танцюють так бадьоро, а жар зігріває тіло і душу, плюс смаколики просто самі просилися до готівлі — не пропадати ж теплу дарма).
В народі вважалося, що саме з 5 грудня починалася справжня зима із сніжними заметілями-хуртовинами, тріскучими морозами та льодяним настом, що сковують все живе і неживе навкруги. Недарма в народі казали: «Сама під вузди коней матінки-Зими веде, дорогу білим їм мостить» чи «Савва на білих конях їде». Цікаво, що саме цей день в особливій пошані був у молодят новопошлюблених, бо вважалося – небесний покровитель власноруч їм стеле під ноги білий шовк в щасливе подружене майбутнє.
Загалом це свято в Україні відзначалося пишно та весело, не дивлячись на триваючий Передріздвяний піст особливо суворий на Савивицю, бо його іменинник в числі іншого вважався за першого заступника домашньої худоби (глянь на небо і побачиш, як Сава райські стада-хмаринки жене, а як небажані — просили його відвести їх від села): в меню були повністю відсутні страви приготовані з використанням м’ясо-молочних продуктів. За народними повір’ями: «хто на Савву м’яса не їстиме, той свою худобу від вовків берегтиме».
Царицею сніданкового столу, за яким традиційно збиралася вся родина, вважалася кутя на меді з родзинками та маком, а царем — узвар («щоб ниви родили та садовини рясніли!»). День був не робочим (під особливою забороною було прядіння), а гостиним — родичі, друзі і просто знайомі ходили один до одного в гості зі своїми смаколиками, щоб за веселими посиденьками, забавками та балачками гарно провести своє дозвілля.
В сім’ях, де був іменинник на ім’я Сава за прадавніми звичаями проводили обряд «ховання зими» знаний також як «ховання Савки» (вважалося це допоможе холодам швидше минути). Він проходив під дотепні жарти та співи: іменинника садовили вмощували на осліні вкритому кожухом та дружненько піднімали підкидаючи з приспівами:
Савка вмер, бо слабий був,
Жінку бив, бо дурний був.
Ой вип’ємо по чарочці,
Заспіваймо по Савочці.
Як був собі Сава,
Та не їв сала,
Та все паляниці,
Не любив дівок замішлівок,
Та все молодиці замишліці.
Небесному цьогоденному імениннику приписували надможливості, дорівнювані самому великому богу-отцю: перетворювати людей на звірів, висікати воду з каменя, зцілювати сліпих, йти через вогонь не ушкодженим, оживляти померлих, керування градовими хмарами. І мишину грозу-кішку на допомогу людині створив нібито за легендами теж саме він. Тому і заклинали його ім’ям люту негоду, щоб зберегти себе та худому.
Кажуть старі знахарі, є на українських теренах сава-трава: стеблини майже нема, ледь від землі листя прогляда та й то все в плямах, а в коріннях хробаки водяться. Так та трава допоможе будь-яку тварину чи птаха приручити, заблукалу людину відшукати, рани загоїти… от тільки в злих чаклунських руках добра від неї — не чекай. Щоб всю силу вкладену в неї небесним покровителем вкладену зберегти, збирати її треба по заході сонця.
В українському фольклорі залишилася легенда, як чорт намагався звабити святого шматом сала, на честь чого залишилися жартівливий привітання-одмовка:
- Здрастуй піп Сава! прислав тобі чорт сала!
- Отче наш, іже єси… де взяв, туди й однеси!
- Йди ж, попе, піддаси.
5 грудня, першої святкової зимової трїйці, вплетена в кольоровий малюнок народних прикмет та приказок: Варвара зварить, Сава засалить, Микола поставе кола, а на Гальки — сідай на санки; на Сави зима цвяхи (бурульки) гострить; як гримить на Сави — будуть добрі стожари; Савва прийшов — в ріки засала (крижані плавні); яка погода на Сави — такому і майбутньому літу бути.