Коли весняне тепло остаточно виграє двобій з небуттям, щоб хоч на пів року земля могла перепочити від кайданів лютих холодів, на землю з небес спускається прекрасна богиня Жива, праматінка всього живого існуючого на землі, володарка Виру; здавна в народі вважали, що квіти — то її ніжні поцілунки, дощики — сльози радості, а сонце — грайлива посмішка. Том-то і стрічали українські пращури її сходження 2 травня з великою повагою.
Вважається, що радісну звістку про її пришестя людям приносить солодкоголосий соловейко, от і кличуть ще цей день Солов’їним Великоднем. Існує повір’я, що своїм співом цей сакральний для кожного українця птах відспівує души померлих, щоб вони навіть грішними могли повернутися до Виру. А бояк виводить він свої чарівні трелі зовсім недовго, лише зі свого свята і допоки ячмінь колоса не викине («з’явився колос, соловейко втратив голос»). Заважати йому в жодному випадку не можна було, ба більше — піднімати руку.
На честь Живи до схід сонця 2 травня на українських теренах від Сяну до Дону в давнину запалювали багаття на найвищому в околиці пагорбочці (званому Живцем), що мав служити дороговказом прекрасній богині на її шляху з небес на землю. Дівчата клали біля того полум’я свіжозірвані квіти та краєць хлібцю в якості пожертви. Вважалося — хто хто стріне схід сонця на капищі, тому відсипле праматінка щедрою рукою довгиї літа здоров’я та щастя.
Вдень ж, після святкового сніданку, народ збирався гуртом — молодь на вулиці проводила час в ігрищах та співах, старше покоління — у дворах чи домівках за посиденьками до заходу сонця; а інші – прямували до лісу чи берега річки, щоб почути перше кування, бо народний поголос твердив: хто щиро шанує велику Весну (щоб здобути особливої прихильності небесної цариці дівчата заплели на березах віночки), тому вона на Солов’їний Великдень обернувшись зозуленькою напророкує майбутнє: скільки разів повторить людина перше її кування (за іншою версією — скільки разів зозуля прокує), стільки років вона житиме на землі.
А ще цього дня бездітні жінки сам на сам з матінкою-Природою, усамітнившись подалі від чужих очей, просили у Живи пробачення за свої минулі гріхи і щастя материнства з легкими пологами та здоровим немовлятком. Чоловіки ж поважали богиню та поминали добрим словом за першу грону винограду, за перший житній колос колос вирощені на українській землі та подаровані нею людям. Недарма ж її зображали у вигляді жінки з колоссям чи гроною винограду та квіткою в руці та немовлятком на голові.
Хоча прийшле християнство, щоб затьмарити образ небесної покровительки і перехрестило свято пришестя богині-Весни на честь своїх святих Бориса та Гліба («Борис, за соху берись» чи «Бориса та Гліба берися до хліба»), насправді Сівачі святкувалися на українських теренах задовго до приходу на цю землю релігії Христа. Адже, згідно розшифрованим академіком Рибаковим таємничих надписів глека знайденого в 1899 році поблизу київських Ромашок, давньослов’янський календар відлічувався саме з 2 травня, яке було великим святом Перших сходів.