Чому йому, уродженцю далеких румунських Вертюжан так болів український Маріуполь і не вгадаєш. Але саме завдяки Леву Яруцькому, який сам себе призначив біографом міста Марії на березі теплого Азовського моря, на багатьох пожовклих і вигорілих сторінках літописів літера за літерою почали поступати чорнила давно позабутих фактів, персон, подій, щоб намалювати яскраву картину минулого перед тим, як зникнути у вирії невблаганного Часу.
Сім’я кравця в невеличкому містечку. Місцева румунська школа і перша публікація в «Стягул рощу» в п’ятнадцять. Історико-філологічний кишинівського державного університету (пізніше перейменований на Молдавський, що давало привід для його жартів про свою освіту в МДУ за аналогією з абревіатурою з Маріупольським державним університетом) і вчительський шлях, який він з 1953-ого не покине все життя.
Маріуполь Лев Давидович вперше побачив в свої двадцять дев’ять, коли разом із дружиною, Софією Олександрівною, переїхав сюди в 1959-ому для викладання іноземних мов (англійської, німецької, російської) в школі-інтернаті №2, а за рік – школі робочої молоді №1.
Йому не знадобилося і двох років, щоб без тями закохатися в це квітуче місто з старовинним Міським садом та загубленою історією, про яку пам’ятали лише прадавні місцеві легенди та нечисельні розкидані світом свідки-документи (міський архів був спалений німцями під час відступу у 1943-ому). Тоді ж його природна цікавість помножена на фахову освіту та письменницький талант почали відкривати на сторінках місцевої газети Приазовський рабочий (співпрацював з 12 січня 1961) забуту історію міста через призму біографії його видатних персоналій та всесвітньо відомих постатей, які гостювали в різні часи на Приазов’ї.
Кар’єрне зростання, яке ознаменувалося запрошенням для викладання в міському Індустріальному технікумі, для Льва Давидовича став новим поштовхом активізації його краєзнавчих досліджень в архівах різних міст України та закордоння, які вилилися в основоположні для бачення сучасності Приазов’я праці, такі як: «Нікополь та Провіданс», «Євреї Приазов’я», «Махно та махновці», «Греки – Герої Радянського союзу» та інші.
І хоча професійні історики дорікають роботам Яруцького відсутністю бібліографічних посилань, однак його праці, побудовані в тому числі на свідченнях безпосередніх учасників історичних подій, заповнюють чимало залишених Часом білих плям в минулому міста Марії, навіть подовжуючи його вік на кілька століть. Як дослідник старовини він був ярим поборником історичної правди про заснування Маріуполя на кілька десятиліть, а можливо і століть раніше офіційної дати переселення на ці землі греків в 1778 році. Адже як зазначено в його «Читанці для школярів Маріуполя»: як мінімум за чверть століття до того в гирлі Кальміусу вже існувала Кальміуська паланка Війська Запорізького і полковником її був Грицько Гаркуша (що підтверджувалося так і не закінченими археологічними розкопками в районі колишнього ДТСААФ 2014 — 2015 років).
Але всі вишукання Льва Давидовича йшли в розріз з вигаданою офіційною історією окупаційної російської влади, ось чому його труди (більш нейтральні статті за його авторством з’являлися час від часу в «Приазовському робочому») побачили світ, коли зійшло українське сонце свободи. За одинадцять років, що доля відвела йому прожити у вільній Україні вийшла друком ціла низка його книжок, хоча багато із задумів так і залишилися у вигляді нотаток, адже безжальна доля забрала його в 2002-ому, не дозволивши сказати своє останнє літературне слово.