Мабуть так виглядає застиглий час, від руйнівного впливу котрого комплекс загублений в самісенькому центрі Харкова ось вже століття надійно бережуть високий паркан, колючий дріт та пильна охорона… От тільки ті, кого так ретельно берегла радянська влада від зовнішнього світу прихопивши із собою свій геній давно пішли в світ тіней, і тут лишилися лише їхні примари та старе, давно вийшле з використання приладдя, що зараз годиться бодай для музею в якості експоната. І хоча це був цілком надсекретний об’єкт, все одно цікаві факти факти в якості легенд та переказів все одно дійшли до сьогодні.
Так відкритий в нетривалу епоху цукерко-букетного періоду закріплення червоних на окупованих українських землях, комплекс Український фізико-технічний інститут (УФТІ) був побудований для молодої парості фізичної науки. При цьому він не тільки був оснащений за останнім словом науки і техніки зразка другої половини 1920-х, а й на чотирьох з половиною гектарах для науковців був влаштований справжній рай на землі з парком екзотів, затишними хатинками, дивовижною в той час повною електрифікацією будівель та прилеглої території, веселим дозвіллям під акомпанемент фортепіано в теордоміку (затишний будинок «теоретиків» з величезною заскленою лоджією, що раніше слугував домівкою керівництву інституту).
Атмосфера на території закритого надсекретного інституту була на стільки неформально-домашньою з її літературними та музикальними вечорами, а співробітники разом проводили буквально вісь часу в умовах відчуття абсолютної захищеності за відсутності потреби взагалі лишати його територію, що пересувалися територією часом в одному спідньому. Коридор третього поверху центрального корпусу називався «Вулецею Дау», про що сповіщала табличка навпроти сходів (адже саме тут в роздумах полюбляв вояжувати Лев Ландау в пошуках наукового натхнення), на дверцятах його кабінету висіла надпис «Обережно, кусається», а всередині — плюшевий крокодил на фіранках.
Причому цією неформальною молодіжною культурою спілкування (більшості співробітників будо до 26 років, найстаршому ж, що обіймав посаду директора інституту, Івану Обреімову, ледь виповнилося 35) швидко протикалися всі іноземні відвідувачі, які тимчасово працювали в УФТІ за програмами міжнародного обміну досвідом, які тоді ще широко використовувалися радянським режимом задля легалізації себе та окупованих нею у світі. Нильс Бор, Поль Дирак, Фриц Габер, Лев Ландау… харківська околиця на початок 1930-х перетворилася на прообраз майбутньої знаменитої Кремнієвої долини.
Цікаво, що головний корпус комплексу буквально стоїть на кістках «Імператриці Марії», адже після потужного вибуху на лінкорі 20 жовтня 1916 року та розборки, його елементи були використані в якості несучих балок для будівництва будівлі від підвалу до даху (частини на зорі існування процесу зварювання єдналися між собою за допомогою заклепок). Сама ж конструкція окремих її приміщень була виконана з використанням всіх тогочасних правил безпеки з вибухонебезпечними речовинами. Так лабораторії азотних компресорів, наприклад, була оснащена відкривним дахом для випуску вибухової хвилі (що, до речі, врятувало будівлю під час підриву німцями при їхньому відступі з Харкова в 1943-ому). В повоєнні ж часи на території був споруджений спеціальне бомбосховище розраховане аж на півтори тисячі осіб (приблизно стільки співробітників інститут налічував в ті часи).
Станом на початок 1930-х за харківською Кремневою долиною закріпилася слава одного з провідних світових наукових центрів, адже саме тут завдяки унікальним умовам абсолютної свободи, паітету та гнучко-неформальним зв’язкам між співробітниками. Окрім іншого, тут тоді закладалися підвалини теоретичної фізики, робилися наукові прориви. Інститут навіть всього на кілька місяців не встиг за англійцями з власним розщепленням атомного ядра літія методом бомбардування його ядрами водню. Тут ж був побудований найпотужніший в світі (на той час) генератор Ван де Граафа з металічним шаром-кондуктором діаметром десять метрів та п’ятнадцятиметровою трубою прискорювача схованого в трьох підземних поверхах.