Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.
І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.
Той віночок ввечері стрін літа з осінню («Степан сіно косить, осінь приносить») урочисто віщали на сволоках всередині хати в якості духовного оберегу домівки та її мешканців. Вважалося, що захисна магічна сила залишалася з ним аж до 10 квітня наступного року, коли на полях і луках поставала нова молода зелена парость, а з нею і нове життя. В разі якихось негараздів чи хвороби когось з родини, з того віночка, за народними повір’ями, варто було витягти скільки-то травинок, підпалити і їхнім димом обкурити оселю, щоб лихо відступило. Для худоби в коморі зберігали свій Сіновальний пук соломи, який за повір’ями мав оберегові властивості та зберігався для особливих випадків якості сильного «сильної кормової помічі».
А на весні рештки того минулорічний дух квітучої луки спалювали на оболоні чи серед обійстя, щоб нове сіно було кращім за минулорічне. З цією ж метою після останнього покосу устюки на луках на Стефана теж підпалювали («проведення землі крізь очищаючи полум’я»). Ще на цьому останньому скосі українські дівчата ворожили: підкинутий високо в повітря жмут сіна полетить далеко — до холодної зими, а як впаде поруч — теплої та лагідної.
Окрім ритуалу плетіння польового віночка 2 серпня господарі обійстя обов’язкового мали поратися, нехай і суто ритуально біля сіна: перевірити чи не зопріло від рос раніше заготоване різнотрав’я на сіновалі, перегорнути скирди на луках, щедрою рукою відсипати запашної косовиці коням та коровам… Останнє було зумовлене повір’ям, що сито нагодована худоба цього дня — запорука легкого проходження зимового сезону в плані її прокорму.
Зі сталих народних прикмет та приказок в Україні досі збереглися: який Степан — такий вересень; дощ на Сіновала — дощ довго після Сіновала (мокра затяжна осінь); не сварися на Стефана, бо цілий рік миру не знайдеш; Сінокіс щедрий росою — зимові поля зеленою (на Степана роса — хлібні стоги вкриє краса); сонячно-зоряний Степан грибів повний кошик несе; до Степана коси, після нього — вози; хто до Степана сіно складе, той зиму без клопоту проведе.