Один з наймістичніших днів в українському народному календарі, десь між осіннім рівноденням позаду та зимовим сонцестоєм попереду. Українській дуалізм об’ємного сприйняття світу у всій красі, адже з одного боку 21 листопада — день Світанкової Зорі (Рожаниці-Матері), а з іншої — віха офіційного відліку Введення зими у всьому її повноправ’ї, як символ завмиранням природи з вогником життя, що б’ється десь глибоко всередині в очікуванні моменту воскресіння на всю силу під теплими сонячними променями. Введення зими слугувало своєрідним перезапуском нового витку життєвого коловороту, де кожний кінець є новим початком, а початок – кінцем.
Саме до давньослов’янської богині світанку зверталися україночки з прадавніх часів на світанку Третьої Пречистої, щоб отримати її захист: «Покрий ти, Велика Діво, мене своєю фатою від ворожих сил, від пищалі і стріл; твоя фата міцна, як горючий камінь-алатирь» та фізичну вроду: «Зоре, Зоре, Зорянице, моя красная дівице-полуношниця! Покрий мої скорботні зуби своєю фатою; за личко вродою!», в яких ефемерна «фата» виступала в якості нетлінного пологу вічності і чистоти.
Традиційно ніч на Зоряницю була сповнена магічних турбот, які мали на меті забезпечити благоденство та добробут всієї родини на майбутнє. Так українські господині за старовинним обрядом поспішали набрати якомога більше води там, де сходяться три її джерела (місце злиття джерельців, річок, ставів, озер…), щоб принести її домів і опівночі перелити через вогонь. Вважалося, що ця вода за своїми цілющими властивостями не чім не поступається хрещенській.
Господарі ж поки їхні дружини займались водяною магією теж поралися по своїх справах: вдень повертали всіх овець з останнього цьогоріч вигону-пасовища, щоб три дні годувати кормом з хрону та солі («метельщя замирала») для плавного переведення на зимовий раціон годування (пшенична, житня, гречана солома, полова, грубе цибулеве сіно), а надвечір після вечері треба було зайнятися коровами: обсипати насінням (щоб були здорові), обкурити (від бешкету та зазіхань нечистого) та обмазати їй вим’я солодко вершковим маслом (на великі надої).
Із заборон на цей день найсуворіший стосувався тертя конопель, копання землі, биття пранком на річці білизни, бо «хто на Введення тре, копає та б’є, той душу свою вб’є, а влітку бурю накликає. Був на те свій час!» – існувало повір’я, що цього дня Боженька душі відпускає на землю востаннє до весни, щоб подивилися на своє тіло. Саме цей день служив сигналом початку періоду «нерушійної» (недоторканої) землі, який тривав аж до весняного Благовісту, в цей час матінка земля відпочиває та набирається сил для наступного сезону.
Головною прикметою на Введення зими (прийшле на українську землю християнство перехрестило свято на честь своєї святої Діви Марії) – в особі першого завіталого до хати 21 листопада приходить саме майбутнє: статний красень-молодик чи прекрасна молодиця в гарному вбранні — бути достатку та щастю, а стара немічь — на злидні та прикрості. Ба більше — як хтось приходить за позичками (грошовими чи матеріальними) — на плечах приносить саму біду. Саме тому старі люди намагалися на Третю Пречисту, Різдво та Великдень до чужої хати не ходити, щоб «біду не приводити».
Примітливе українське око залишило за віки чимало кмітливих та дотепних прикмет та приказок накшталт: скільки на Рожаниці води, стільки на святого Урай-Раю трави; Зоряниця прийшла, зиму з собою привела; як на Введення вода, так буде в мисці молока (влітку молока); Введенські морози — зими не роблять; прийшла Третя пречиста, стало дерево без листя; як на Введення в сліді вода, так на Іру — трава.