Стародавній козацький рід Терещінків з Чернігівщини, перший капітал якого почав збирати ще прадід, Артем Якович, спочатку чумакуючи, а потім вкладаючи кошти в надперспективне цукрове виробництво. Підприємницька жилка переходила в роду від батька до сина, Артем – Миколай – Іван… на момент народження маленького Михайла в 1886-ому на київській Бульварній сім’я володіла чималими статками та великими підприємствами від Волині до Харківщини, і це не дивлячись на велику суму коштів витрачену на благодійність (їхній девіз «Прагнення до суспільних справ» завжди гордо майорів на родовому прапорі).
Звичайно ж здібний хлопчина, який у повній мірі успадкував родинні таланти, дуже швидко в повній мірі проявив себе як повноцінний гравець на соціальній та бізнес аренах країни. Тим більше, що вища економічна освіта Лейпцигського та юридична – Московського університетів, володіння тринадцятьма мовами та особистий статок приблизно оцінений в сімдесят мільйонів карбованців (його дід та батько, основний спадкоємець Терещенських капіталів, померли з різницею в три тижні) давали йому повну свободу дій.
Величезну бізнес-імперію, яка налічувала тільки цукропереробних заводів тридцять вісім, пращури Михайла будували, не дивлячись на неухильне виконання кожним поколінням спадкоємців заповіту засновника «80% прибутку – на благо суспільства» всього за століття. Кожен десятий українець того часу працював на Терещенків; недарма кияни того часу жартували: «Спочатку Терещенки будують церкви, щоб хрестити своїх дітей, потім університети – щоб їх навчати, а після – банки та держустанови, щоб їм було де працювати».
Хоча голову парубка кружляв не тільки величезний дідово-батьківський спадок, йому дуже таланило в азартних іграх; кажуть круп’є одного монте-карлівського казино навіть накрив стіл, за яким Михайло святкував своє повноліття (21 рік), чорним сукном на знак відмови грати з українським щасливчиком.
Прихильність долі та відсутність стримувального фактора наочного батьківського прикладу поруч перетворили Михайла на норовливу та владну особистість. Ні, він також засновував, фундував, спонсорував чисельні соціальні проекти (школи, шпиталі, університети, богодільні, дороги, літературу…). Але фінансові операції та благодійність не давали йому бажаного адреналіну та задоволення амбіцій. Звідси епатажне одруження без згоди матері на простій француженці Маргарит Ное, придбання за шалені гроші найдовшої в світі яхти «Іоланда», подарунок дружині другого за розмірами відомого блакитного алмазу…
Гостроту почуттів, від яких серце швидше калатало в грудях, а кров бігла венами Терещенко знайшов в політиці: ліберальні ідеї на межі фолу, потім фінансування продовження бойових дій московськийх військ в Першій світовій війні, повалення царського дому… Не без його допомоги (разом з Олександром Керенським) Центральна Рада України набула свого повноцінного політичного змісту.
Так, Михайло згідно свого виховання приймав всю повноту влади на себе з її правами і обов’язками, але ці загравання з долею закінчились жахливо – його, вчорашнього міністра закордонних справ Тимчасового уряду та гаранта державного боргу країни перед банкірським будинком Ротшильдів, більшовики арештували прямо в Білому салоні Зимового палацу 8 листопада 1917-ого, щоб відкупитися від червоних вистачило 100 000 карбованців і того самого «Tereschenko Blue», не дивлячись на пафосне ленінське: «Революція не продається» (викуп передала Троцкому дружина Терещенка навесні наступного року).
В еміграції він швидко став на ноги, адже окрім рахунків та нерухомості в норвезькому порту його зустріла «Іоланда», хоча московський державний борг американським банкірам Терещенку довелось сплачувати з власних коштів аж до 1930 року. Норвегія, Франція, Великобританія, Монако… Він навіть перед самим початком війни встиг дивом вивести кошти австрийского «Кредитанштальт» з Вени в Монако, чим заробив собі почесне місце в списку особистих ворогів Гітлера.
Комерційно-ігрова фортуна супроводжувала його і надалі. Вже через кілька років після Другої світової в реєстрі його власності були акції кількох великих фінансових та торгівельних установ, які діяли у Франції, Мозамбіку та на Мадагаскарі. Його авторитет в міжнародному бізнес-світі був величезним. Чи був він щасливим – про то завжди стриманий Михайло не з ким не ділився, адже свою Марго він втратив (вони розлучилися ще в 1923-ому), хоча потім в його житті з’явиться норвежка Ебба Хорст та син Іван, він назавжди викреслив російську зі свого лексикону, спокутуючи свою провину відкриттям центрів для біженців… Він так і закарбувався в пам’яті сучасників незламним українським титаном, якого доля з вершини світу скинула на дно самої глибокої прірви, щоб він знов вознесся над нею, так до кінця і не побачивши самого себе.