Історія

Десь в другій половині XVIII століття, коли Францішек Селезій Потоцький (1700 – 1772) заснував в Умані василіянський кляштор із школою, ця земля поруч з часом перетворилася на монастирський цвинтар, по периметру якого з розбудовою міста почали з’являтися одноповерхові будинки з флігелями, в одному з них станом на останню чверть ХІХ століття квартирувала пожежна команда.

Питання ж спорудження великої будівлі із зосередженням в її стінах уманського адміністративного центру вперше було піднято на засіданні міської думи в 1907-ому. Два роки запеклих баталій щодо доцільності спорудження Міського прибуткового будинку на місті василіянського кладовища, і нарешті розпочаті роботи над зведенням двоповерхової кутової будівлі по Садовій в 1909 році.

Але і на цьому пригоди будівлі не скінчилися – коли через рік вона була вимурована за первинним проектом до даху, до думи внесли пропозицію задля заощадження коштів на будівництво та збільшення майбутніх прибутків від експлуатації прибуткового будинку збільшити поверховість до трьох, для чого в терміново були виділені кошти в п’ять тисяч карбованців на посилення фундаменту.

Наступна хвиля протистояння можновладців вже з оцього питання відклали закінчення споруди ще на два роки, хоча не останню роль зіграла і нестача фінансування проекту, який ставав дедалі більш витратним з-за третього поверху та пожежної каланчі. Інженер Сергій Олександрович Де-Вітт ( – 1918), якому було доручено скласти кошторис другого етапу робіт, нотував їхню хаотичність у зв’язку із великою кількістю підрядників та постійним втручанням у роботу представників думи.

І при цьому можновладці ще в січні 1911-ого провели торги по здачі приміщень недобудови в оренду, за які купці давали в залежності від площі та поверху від шестисот до двох тисяч карбованців на рік, але чекати їм на свої придбання довелося ще більше року.

Головна подія 1912 року, і ось в приміщеннях із запахом свіжої фарби зручно (а деякі не дуже, бо головний підрядник кілька разів лагодив свої недоробки в тому числі протікаючий дах) облаштувалися Уманська міська управа, зал Громадських зборів з буфетом, пожежна команда, друкарня та книгарня Шапіро, контора газети «Відгуки Провінції», театр Файнштейна «Експрес», різноманітні крамниці. Третій поверх займали класи жіночої гімназії.

Але епоха процвітання для міського адміністративно-торгівельного центру закінчилася дуже швидко – спочатку окупаційна московська влада втянула українські землі у пекло Першої світової війни 1914 – 1918 років, під вагою якої імперія Романових пала, а на її місце з боями увірвалась армія червоних люмпенів, встановивши на українських землях диктатуру пролетаріату та реквізувавши всю приватну власність.

З 1919-ого в приміщеннях колишнього Міського прибуткового будинку тимчасово квартирували Уманська міська рада, «Руський радянський театр», червоноармійський клуб імені К. Лібкнехта, комуністичний робітничий клуб, надалі перейменований на «Комуну». Пізніше до них приєдналися робітничий кооператив, комсомольський клуб та мануфактурне торгівельне товариство «Вакот».

При цьому будівля зберегла за собою статус адміністративного центру, в стінах якого на другому поверсі засідали виконавчі комітети повітових (1920), окружних (1923), районних (1930) рад.

Передвоєнне десятиліття стало періодом нових відкриттів – в вересні 1930-ого в трьох класах колишньої гімназії (інші займав відділення охорони здоров’я) почав свою роботу Інститут соціального виховання, який швидко зайняв весь третій поверх з реорганізацією п’ять років потому в Учительський, а на першому в 1935-ому відчинив свої двері дитячий кінотеатр «Комсомолець».

Розпочата Москвою та нацистським Берліном Друга світова війна 1939 – 1945 років майже не змінила адміністративну розстанову – інститут, що в 1952-ому був реорганізований в Педагогічний, поступово відвойовував для себе все більше приміщень колишнього Міського прибуткового будинку, перший поверх займав дитячий кінотеатр, а також заклади громадського харчування та торгівлі, в підвалах квартирувала швацька артіль «Зоря».

З того часу інститут, що в 1967-ому отримав ім’я класика української літератури Павла Тичини, поступово стає власником майже всієї будівлі, і в такому стані зустрів світанок оновлення української незалежності в 1991-ому, після здобуття якої (4 березня 1998 року) за свою успішну просвітницьку діяльність він був нагороджений високим статусом державного університету.

Архітектура

Прямокутний з невеличким східним крилом-прибудовою цегляний фарбований без тинькування кутовий периметр на початку вулиці Садової представляє собою величного триповерхового красеня в псевдоруському стилі, до якого так тяжіли московські призначенці початку ХХ століття.

В декоровому оформленні будівлі колишньої Уманської управи, що боковим фасадом виходить на площу Слави, використані майже всі стильові архітектурні деталі (при чому виконані вони методом об’ємної цегляної кладки) від французького русту лопаток першого поверху з архівольтним порталом центрального входу до ширинок другого поверху та кілеподібних ніш і архівольтів, від геометричного малюнку складнопрофільних карнизів до напівколон з перехопленням, від маківки декоративного фронтону скошеного кута до ступінчастої аркатури і балконних ґрат.

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Черкаська обл., м. Умань, вул. Садова, 2.

Як дістатися

Автотранспортом по трасі М12 (Стрий – Тернопіль — Хмельницький — Вінниця — Кропивницький – Знам’янка) або М05 (Київ – Одеса). В місті по вулицях: Інтернаціональна – Київська – Тищенка – Європейська – Небесної Сотні – Визволителів – Соборності до площі Слави, на яку південним фасадом виходить колишня міська управа Умані.

Громадським транспортом до Умані, далі – міським, що прямує в центр до зупинки “Педуніверситет”, який міститься в приміщеннях колишнього Міського прибуткового будинку.