Він всю свою молодість ходив в улюбленцях долі, яка давала йому крила-обереги битися за рідну землю проти ворогів на перекір всього світу, зайнявши кругову оборону. Його любили свої, боялись та поважали чужі. Він – гідний представник сім’ї, де кожен вважав за честь служити Україні і довів це власним життям (його брати Ілярій та Ілько страчені поляками, всі члени родини були засуджені радянською владою, все майно батьків було конфісковано). Василь Кук – останній очільник Української повстанської армії (УПА).
На нього лягла відповідальність як на самого старшого, тому фактично всі його чотири брати вже йшли по його слідах. Василь став першим з сім’ї в рядах Організації українських націоналістів (ОУН), коли вступив до лав її Золочівського повітового проводу в 1932-ому. Але того ж року його, студента правничих студій Люблинського університету, польська поліція бездоказово арештувала лише за націоналістичну позицію із заключенням під вартою на цілих три місяці, другий арешт теж незабарився – наступного року його протримали за ґратами ще шість місяців і знов без жодних підстав.
Василь тильки-но повернувся до університету, а 26 вересня 1933-ого польська влада арештували його брата у зв’язку із заворушеннями та підпаленнями шляхетських фільварків під час святкування 250-річного ювілею перемоги Яна Собеського над турками під Віднем. Приналежності до ОУН та підкинутої в дім Куків пляшечки з сірчистою кислотою стало в світлі брехливих свідчень поліціянтів цілком достатньо для арешту і Василя 18 жовтня, хоча в день інциденту він взагалі-то знаходився у Львові. Обидва брати, не дивлячись на палкий захист Степана Шухевича, отримали вирок – півтора роки тримання під вартою, але фактично відсиділи більше двох у тюрмі Золочивського замку та польському Радомі, бо суд не виключив з терміну час слідчого ув’язнення.
Невдовзі після виходи, польська поліція почала нове полювання на двох старших братів Кук, Василю пощастило – він встиг перейти у підпілля, а Іларію ні – в 1937-ому поляки арештували його за напад на подружжя шляхтичів Ясінських в селі Белзець та винесли смертний вирок, який був приведений у виконання 26 вересня наступного року.
Під час Другої світової 1939 – 1945 годов Василь в рядах УПА вів активну агітаційно-інформаційну війну з німцями та «червоними» здебільшого в якості головного очільника Дніпровського осередку українського національного підпілля загальною чисельністю біля тисячі осіб, згодом – всього проводу південно-східних українських земель (Донбас, Запоріжжя, Крим, Одещина, Дніпровщина), а також, після закатування в гестапо Пантелеймона Сака, і Київщини. Він ж керував найбільшим боєм УПА під Гурбами в 1944-ому.
Після повернення радянських окупантів якийсь час родину Куків не чіпали, бо справжнього ім’я головного очільника УПА НКВСівці довгий час не знали, допоки за дружиною Василя, Уляною Крюченко, яка жила легально за підробленими документами в Підгайцях, не був встановлений нагляд радянських каральних органів. Жінка визнала за благо віддати їхнього спільного сина, дворічного Юрка, на виховання сім’ї Івана Кука, який в рядах червоної армії дійшов до Берліну, тому влада його не чіпала.
Десь через рік червоним стало відомо, що Юрко – син Василя, хоч Іван і намагався загубитися, переїхавши разом з матір’ю Парасковією до Теребовлі, але всюдисущі КДБісти арештували всіх трьох, включаючи трирічного хлопчика, у п’ятницю після Зелених свят 1949 року. Далі були шантаж, тортури, тюрма. Юрка ж за малолітством під чужим прізвищем (Юрій Чоботар) відправили до Маріупольського дитячого будинку, де хлопця тримали до реабілітації сім’ї після «зречення» батька.
Сам Василь Кук, якого після вбивства радянськими карателями Романа Шухевича 5 березня 1950 року було обрано головнокомандувачем УПА, продовжував свою діяльність в радянських реаліях. Чотири роки по тому, після сімнадцяти років підпілля, КДБісти все ж таки його арештували за допомогою зрадника-підпільника з позивним «Чумак» (Микола Примас).
Шість років по слідчих в’язницях Києва та Москви не пройшли безслідно – радянські карателі таки зламали супротив, змусивши Василя підписати відкритого листа до української інтелігенції в еміграції зі зреченням націоналістичних ідей та методів боротьби УПА. Після того Кукі отримали реабілітацію, Василю навіть дозволили працювати в Інституті історії АН України, звичайно ж «під наглядом», але в 1972-ому його звільнили із забороною на наукову та освітню діяльність.
Повна ж реабілітація воїнів УПА стала можливою лише після повернення української незалежності. Останній її очільник так проживав в київській «хрущовці» на Дарниці до своєї смерті 9 вересня 2007 року. «Останній з могікан», як його з повагою називали радянські КДБісти в останні роки життя плідно працював над історичними статтями про діяльність українського спротиву ОУН – УПА.