Затишне серпневе українське сонце ледь-ледь ліниво перекотилося через свій зеніт, коли розморені жителі української Курилівки після протяжного гулу почули потужний звук трощі, прямо з неба почали сипатися металеві уламки та людські рештки. На дворі йшов 1979 рік. Україна знаходилася під радянською окупацією. На всю інформацію про ту трагедію в небі над Дніпром був накладений гриф суворої секретності.
Лише згодом на рівні чуток просочилася інформація про те, що 11 серпня об 13:35:38 над передмістям Кам’янського зіштовхнулися два пасажирські літаки Ту-134A за пізніше опрелюдненим деталями: борт №65816 Кишинівського авіазагону, що виконував рейс SU-7628 (Челябінськ — Вороніж — Мінськ) з 88 пасажирами на борту (з них 24 дитини), об 12:54 вилетів з Воронежу, набрав висоту 8 400м та прямував в свій кінцевий пункт; літак №65735 Мінського авіазагону здійснював рейс SU-7880 Ташкент — Гурїв — Мінськ з 77 пасажирами (з них 12 дітей), вилетів з Донецька в 11:13 та на висоті 5 700м взяв курс на захід.
Для ліквідації наслідків першими на місце авіатрощі прибули загони Пожежної частини №7 Заводського району Кам’янського (тоді ще знаного під окупаційною назвою Дніпродзержинськ). Площа вкрита уламками та рештками людських тіл займала кілька кілометрів біля лісу на трикутнику між селами Курилівка — Миколаївка — Єлізаветівка: кабіна білоруського літака опинилась на пагорбі біля Миколаївки, а половина його салону — ближче до Дніпровського берега, молдавський літак впав у лісі, а його хвіст відкинуло далеко ліворуч в поле. Пожежу гасили три години.
На білоруському літаку в числі пасажирів перебували сімнадцять членів футбольного клубу «Пахтакор», включно тринадцять членів основної команди на чолі з тамованим капітаном Михайлом Аном, тренера, лікаря та адміністратора, які летіли на свою гру в вищій лізі СРСР проти мінського «Динамо». Головний тренер команди, Олег Базілевич за щасливим збігом обставин на той злощасний борт не потрапив (напередодні вилетів до сім’ї в Сочі).
Ані в Узбекистані, ані в Україні офіційно жодним чином не згадувалося про цю найбільшу в СРСР авіатрощу мирного часу, в якій загинуло 178 людей: преса відбулася коротенькими повідомленнями без конкретики, під забороною були широкі поховально-поминальні заходи жертв, не оголошувався день жалоби за загиблими. Якби не загибель всього складу «Пахтакору», про цю трагедію широкому загалу взагалі б навряд чи стало відомо.
Табу тиші радянської пропагандистської машини також розповсюджувалося на реальні причини та імена винуватців трагедії в небі над Курилівкою, які були оприлюднені лише вже після розвалу Союзу.
В якості причини була встановлена помилка диспетчерів Харківського авіадиспетчерського центру: заборона набрати борту молдавському борту набрати заплановану згідно карти польоту висоту в 9 600м та занадто запізніле рішення виправити помилку, пілотам просто не вистачило часу виконати маневр за хвилину до авіакатастрофи. В наслідок цього рейс SU-7880 під кутом в 95° врізався в кишинівський літак, кінцем правого крила знісши верхню частину кабіни пілотів та частини пасажирського салону, у мінського літака в результаті першого зіткнення відірвало частину правого крила, рештки якого потрапили в його ж правий двигун. Від удару літаки розвернуло перший — праворуч, останній -ліворуч. Трапилось друге зіткнення вже хвостами: молдавський аероплан розвалився на кілька частин, білоруський пілоти намагалися вирівняти свій літак, але на висоті 4 300м кермування було втрачене і він штопором увійшов в землю.
В тій авіатрощі не вижив ніхто. Крізь панувала смерть: тіло огрядного чолов’яги, що застрягло між дерев, жіноча рука, що міцно тримала фрагмент тіла немовляти… Винуватці трагедії диспетчер-стажор Микола Жуковський та його наставник, диспетчер І класу, контролер Вищого рівня, Володимир Сумський, отримали кожен по п’ятнадцять років позбавлення волі, а начальник їхньої зміни, Сергій Сергіїв, був звільнений зі служби без урахування вислуги років.
Вже в 2000-х роках обабіч Курилівської середньої школи за ініціативи удови загиблого тренера Алли Тазетдінової був влаштований меморіальний комплекс, на одній зі стел якого закарбовані імена загиблих Пахтакорівців:
Тазетдінов Ідгай Борисович (тренер)
Талібджанов Мансур Інамджанович (адміністратор)
Чумаков Володимир Васильович (лікар)
Ан Михайло Іванович
Агішев Равіль Рустамович
Аширов Алім Масалійович
Базаров Сурожиддін Ахмедович
Баканов Костянтин Олександрович
Загуменних Юрій Тимофійович
Ішбутаєв Шухрат Мусінович
Корченов Олександр Іванович
Куликов Микола Борисович
Макаров Володимир Васильович
Покатилов Сергій Костянтинович
Сабіров Володимир Валійович
Федоров Володимир Іванович
Чуркін Віктор Миколайович
Минуло вже багато десятиліть з того часу, але луна тієї давньої трагедії дає по собі знати черговими знайденими уламками літаків і відсутності дерев на місці авіатрощі – природа наче схилила голову перед тією великою людською трагедією, по-своєму вшанувавши пам’ять про її жертв.