Таїнство народження українського немовляти починалося ще з символізму підготовчих обрядів весілля, де головну роль відігравало пшеничне зерно у всіх своїх іпостасях, як символ родючості та продовження роду. Саме тому інколи першу шлюбну ніч молодята проводили саме на необмолочених снопах.
З прадавніх часів, коли вагітність носила більш містично-сакральний зміст, як хранителька та вмістилище нового життя жінка, піднімалася уособлюючись над суспільством задля принесення в цей світ здорового, красивого та щасливого нащадка. Саме тому в цей період їй намагалися не відмовляти в маленьких та великих проханнях, задовольняти її примхи та оберігати від всього потворного, жахливого та просто недоброго, щоб побачене не передалося майбутній дитині. Вважалося, що чим щасливіша майбутня матуся і чим більше прекрасних речей її оточують, тим здоровішим і гарнішим народиться немовлятко.
При чому вагітні українки, спираючись на прадавні народні забобони, намагалися якомога довше приховувати своє становище, щоб вберегти дитя під серцем від псування і пристріту. А коли приховувати становище вже було неможливо, то за прикметами майбутня матуся мала роздавати маленьким дітлахам навкруги якомога більше солодощів, щоб гарантувати своїй майбутній дитині солодке життя. Ще за старих часів вірили у вплив допологової поведінки матері на майбутнє дитини: лаятися – не матиме зубів, красти – буде родима пляма, гладити тварин – буде волохатою, в’язати – обв’яжеться пуповиною, обрізати волосся – вкорочувати життя, купувати заздалегідь дитячі речі – народиться мертвою.
Безпосередньо в таїнстві пологів ще в ХІХ столітті в Україні приймали участь лише сама породілля та бабка-повитуха (породільна), ім’я якої вказувалося в метричних книгах разом із батьками новонародженого. Бо саме їй надавалося право перерізати пуповину спеціальною сокирою або веретеном, проводячи нове життя в цей світ та, на думку наших пращурів, наділяючи його тими чи іншими здібностями. Якщо строк вже вийшов, а немовлятко не поспішало народжуватися, то майбутній матусі варто було лише повідчиняти в хаті всі шухлядки, щоб запустити процес.
Під час пологів ліжко породіллі відгорожували від іншої частини приміщення спеціальною фіранкою, за яку без дозволу бабки не міг зайти ніхто – ані чужий, ані близький. Вона ж в разі слабкості немовля на межі життя та смерті мала право охрестити його, а також здійснювала перше магічно-священне купання у воді з травами (здоров’я), зерном (родючість), золотими та срібними монетками (добробут), медом (солодке життя та краса для дівчинки) чи свердлом (працьовитості для хлопчика). Після цього дитину осушували біля пічки та запалювали свічки для відлякування зла.
Молода матуся одразу після пологів вважалася нечистою, тому за українськими традиціями тридцять п’ять днів не мала вихогдити з хати (бо могла погано вплинути на господарство в цілому та згубити врожай), щоб пройти повний (фізичний) цикл очищення. Одразу після народження дитини мати породіллі обдаровувала її хлібом та свяченою або вранішньою колодязною водою проводила обряд «зливання», змиваючи все нечисте з тіла доньки.
Через тиждень після народження проводилися «відвідини» близькими родичами, заміжніми подружками молодої матусі, сусідами, які приносили щедрі для малюка та гостинця для його годуючої матері. Після цього батьки разом з обраними майбутніми кумами обирали для дитини ім’я (зазвичай за церковним календарем чи на честь когось з пращурів). Якщо раніше в сім’ї були випадки дитячої смертності, проводився обряд передавання малюка через вікно хрещеним батькам. Також до церковного хрещення в якості оберегу від зла та його носіїв на дно колиски малюка клали голку, ножиці чи ніж.