Борець за єдину Україну, народжений в темні часи, щоб світлом свого пера осяяти майбутнє своєї багатостраждальної батьківщини і назавжди впасти нескореним від двох куль пістолета Макарова московських орків зі сходу (бо людьми їх проста не можна назвати) на самому початку великої битви світу з темрявою. Ізюмський літератор, Володимир Вакуленко.
Мальовничі краєвиди Ізюмщини з їхніми високими пагорбами, лісовою гущавиною та химерними вигинами блакитної стрічки Сіверського Донця вже з малих років надихали поціловану музами душу вразливого хлопчини на перші проби мистецького пера, хоч на дворі правив бал суцільний морок радянської окупації, в якому навряд чи було місце вільному польоту фантазії.
Його біографія майже як у всіх дітлахів «радянської» Слобожанщини посвоєнних часів: школа, «бурса» з кухарсько-кондитерською спеціалізацією, лави радянської армії, звідки юнак в свої двадцять повернувся вже з інвалідністю та глибоким упередженням проти московитів, два невдалих шлюби, кожен з яких залишив йому по синочку. При чому покинутого матір’ю Віталіка, дитину з вродженою інвалідністю, він виховував сам в безмежній батьківській любові та натхненні, і його чудові казки — зайве тому підтвердження.
Віддана патріот своєї батьківщини, Вакуленко писав лише українською, розпочавши свою професійну літературну кар’єру на початку 2000-х. Його твори друкувались в місцевій українській пресі від Луганщини до Закарпаття. Потім будуть членство в ізюмському літоб’єднанні «Крем’янець», посада головного редактора дитячо-підліткової газети «Криниця» та журналу перекладів «DzeRkaLo», журналістсько-кореспондентська та координаційна діяльність чисельних літературно-мистецьких проектів та заходів.., і як професійне визнання – чисельні літературні премії і нагороди, переклад його творів англійською, есперанто, німецькою, кримськотатарською, білоруською, російською мовами.
В листопаді 2008-ого ізюмський патріот разом з Олегом Короташем, Кариною Тумаєвою, Тарасом Малковичем, Вано Крюгером, Даною Квашею, Максом Непорадою та донецькими Олегом Соловйом, Іриною Метелицею, Олексієм Чупою, Олегом Соловьйом став одним з співорганізаторів та головних учасників єднального українського літературного туру «Зовсім не різні», модерував який Станислав Федорчук.
Звичайно ж з такою непохитною громадянською позицією він не міг залишитися осторонь таких великих для України подій, як Революція Гідності, з пекельного хрещельного вогню якої він вийшов з пораненням, отриманим 18 лютого 2014-ого на Грушевського, та непохитною вірою в українську Перемогу. Початок московсько-української війни, і Вакуленко протягом двох років активно волонтерить для потреб Збройних сил України, в проміжках встигаючи займатися своєю суспільно-літературною діяльністю, при цьому активно виховуючи свого синочка.
Ізюмський ловець казкових снів дивом в останній момент перед повномасштабним вторгненням московських окупантів 24 лютого 2022-ого встиг відправити Віталія до своїх батьків, а сам залишився в рідній капитолівській домівці. Він був приречений – маючи на руках списки всіх українських патріотів, рашисти одразу після захоплення села прийшли по нього. Останній зв’язок з Володимиром Вакуленком відбувся 7 березня, а далі лише тиша…
Місяці сподівань сім’ї, друзів і шанувальників творчості пішли за вітром, коли після звільнення Ізюмщини восени в братській могилі край-міста з братської могили під №319 було ексгумовано чоловіче тіло з двома кулями від «Макарова», характерним татуюванням на руці та простреленими документами на ім’я Володимира Вакуленка на грудях, відповідність яких в листопаді 2022 року підтверджено ДНК-експертизою.
Останнім словом лицаря української казки став тридцятисторінковий зошит, закопаний ним за день до викрадення під вишнею в садочку коло рідної хати ыз заповытом односельцям «відкопати, коли наші прийдуть»…