Для Московії музика, культура, спорт ніколи не були поза політикою, і той хто стверджує зворотне, той точно свідомо працює на кремлівських імперців всіх ґатунків та режимів. Адже підкорення кожного новозахопленого народу московити за своєю давньою традицією починають зі знищення видатних провідників його культури, носіїв традицій, національної спадщини з метою розчинення в сірості зросійщення, яке і саме-то є штучновигаданим плодом німецьких псевдонауковців Катьки ІІ. Чого варті лише дев’ять за століття окупації офіційних заборон царської влади на використання української мови на рідних теренах чи «розстріляне відродження», одним з жертв якого був всесвітньо відомий автор «Щедрика», Микола Леонтович.
Хлопчині пощастило народитися в музичній українській сім’ї на квітучому Поділлі зразка 1877 року, де батько Дмитро не тільки сам грав на декількох струнних інструментах, а ще й диригував хором семінаристів, матінка Марія, як справжня донька своєї землі, чудово співала народних пісень. Шлях ж музикальної творчості для Миколки остаточно визначився, коли вже через рік після початку навчання він одинадцятирічним був переведений до духовного училища в Шаргороді, в якому окрім іншого викладалися нотна грамота, партитура та різноголосий хоровий спів. З огляду на це логічним продовженням освіти для Леонтовича стала Кам’янецька духовна семінарія, де на світ з’являються перші його самостійні твори з аранжування українських народних пісень зі стильовим наслідуванням метру вітчизняного музикального світу, Миколі Лисенку.
Дипломом семінариста в двадцять один відчинив перед Миколою Дмитровичем двері в великий світ, і він сам обирає шлях вчителювання та музикальної творчості на Брацлавщині, в невеличкому селі Чукова. Власний невеличкий духовий оркестр, «Збірка пісень Поділля» та перша авторська обробка «Щедрика» — так почалося нове ХХ століття для Леонтовича.
Дуже скоро бурхливій просвітницько-творчій енергії молодика стало затісно в подільських кордонах, тому для самореалізації в 1904-ому він переїздить туди, де в той час активно пульсує українське життя, на Донбас, щоб в якості викладача музики Покровської залізничної школи організувати робітничий хор. Звичайно душа музиканта не могла залишитися осторонь від таких знакових подій, як лютнева революція 1905-ого року – разом зі своїми учнями він виступає на майданах, а після її поразки царські гоніння змушують Леонтовича повернутися на Вінниччину.
Вже достатньо відоме в українських музичних колах ім’я Миколи Дмитровича прогриміло зі сцени Київського купецького зібрання словами його «Щедрика», коли диригований ним хор студентів Музично-драматичної школи з подачі Олександра Порай-Кошица 29 грудня 1916-ого вперше зірвав захоплені овації публіки, що стали першою сходинкою майбутнього світового успіху української народної щедрівки (хоч це була не останнє, широко відоме авторське аранжування).
Творчій успіх забезпечив Леонтовичу кар’єру в столиці, разом з якою з’явилися широкі можливості до реалізації омріяної науково-просвітницької діяльності, тим більше, коли відновлення українського суверенітету в 1918-ому з подачі Петлюри підняло значення національної культури на державний рівень. Так за сприяння подільського генія з’являються на світ Перша українська капела та музична школа у Тульчині, чисельні народні співочі колективи.., а його «Щедрик» останньої версії разом із світовим турне покликаний через культурно-музикальну призму допомогти міжнародному визнанню Української народної республіки (УНР) за рік з невеличким підкоряє серця вдячних слухачів сімнадцяти країн світу.
Ось тільки московсько-радянські окупанти пробачити українському музичному Гомеру (як Миколу Дмитровича називала західна преса) націоналістичні погляди, підтримку УНР (в тому числі виступи для українських вояків) і української автокефалії аж ніяк не могли. Встановлення військової диктатури скаженим червоним люмпеном, і вже 22 січня 1921-ого довга рука московських катів дотяглася до загубленої серед безкраїх подільських просторів Марківки, де після гастролів в Стражгороді він провідував свою родину — на ранок його з рушниці застрелив чекіст Афанасій Грищенко, якому так необачно дав стіл та кров на ніч у власній хаті Леонтович-старший.
Сім десятиліть Москва буде намагатися поховати правду про обставини того підступного замовного політичного вбивства, хоч існували його живі свідки, донька Галина, сестра Вікторія та батько Дмитро Феофанович. Згаснути пам’яті про Миколу Леонтовича не дадуть шанувальники півтори сотні його аранжувань українських народних пісень та колеги по музичному цеху: створений через кілька місяців по тієї Марківської трагедії з представників Першої української капели хор його імені з репертуаром «українського Баха» з успіхом продовжував гастролювати світом в тому числі перед особами королівської крові, а Український національний хор того самого Кошица в вересні 1922 року відправився з «Щедриком» підкоряти Америку.
Справжнім ж хрещеним батьком закордонної слави української народної щедрівки Леонтовського аранжування став українець по батькам, американець Петро Вільговський, який в 1936-ому написав англомовну версію пісні під назвою «Carol of the Bells», що підкорила весь світ і стала невід’ємним атрибутом святкування Різдва та Нового року. Пам’ять і правда про великого подільського музичного генія воскресла з мороку московської брехні разом з відновленням української незалежності в 1991 році. І зараз ім’я Леотовича гордо звучить в кожній ноті найвідомішої мелодії світу.