Безкрає від краю до краю глибоке українське небо з безкінечним Чумацьким Шляхом у Вирій (який пращури ще звали «Шляхом до Києва») в розсипу зоряних діамантів із загадковим абрисом місяця, що своїм холодним поглядом проникає в найпотаємніші куточки людської душі — що може бути більш магнитично-лякаючим і маняче-завороджуючим одночасно?
Але безодня всесвіту для українців була не лише предметом милування та медитації, це був надійний і точний часово-годинниковий інструмент, мудрість користування яким передавалась з покоління в покоління від пращурів до нащадків, щоб ті жили усвідомлено в просторі і часі, як це належить цивілізованій людині.
Доба по-українськи складалася з опівнічі, над північі, досвітанку, світанку, ранку, недільних обідів, полудня, предвечір’я, вечіра, час кожного визначався за положенням сонця на небі чи довжині власної тіні вдень, розташуванню сузір’їв (зазвичай Возу – «вже віз перевернувся, скоро світатиме» та Волосожар) вночі — природній годинник завжди був поруч.
Взагалі в українській астрономії скупчення зірок мали свої назви Віз (Велика Ведмедиця), Пасіка (Мала Ведмедиця), Косарі, Плуг, Граблі чи Чепіга (Ореон), Волосожари (Волосся Вероніки), Стожари, Квочка або Баби (Плеяди), Дівка з відрами (Орел), Хрест (Лебідь), Борона (Кассіопея), Криниця (Дельфін), Коза (Капелла)… При чому саме Віз, як головний єднальний ланцюг між небесним та земним життям вважався головним визначальним чинником основоположного поняття всіх вірувань кінця світу («коли відстань між переднім і заднім конем сузір’я зменшиться, поглинувши зірку-«вудилка», тоді й світу кінець»).
Окремої любові українців удостоїлась красуня-Венера чи Вестунка, яка залежно від пори доби мала згідно свого вбрання власне ім’я — в вечорі — Вечірньою зорею або Вечорницею, а на світанку — Зорницею або Вранішньою зіркою. При чому кожне з дванадцяти зодіакальних сузір’їв в українських традиціях мало своє власне свято, яке візуально асоціювалося з образом сонця (головного бога праукраїнців) в людській подобі від немовляти-Водолія до сивого старого-Козерога.
Самі ж головні небесні світила в українській культурі навіть мали власні Дні народження: Сонця (7 січня на Старе Різдво) та Місяця (14 січня на Щедрий вечір), як і день зимового сонцестояння (26 грудня) святкувалося народження Роду (бога над богами, повелителя Всесвіту, властителя всього сущого).
Основна функція поділу року на місяці в Україні покладалась на місяць (за повір’ям головний бог — пращур Дідух), п’ять фаз якого (молодик чи новак, подповня, повня, остання квартира чи старий, переміна) визначали сільськогосподарські плани (вважалося, що рослини для кращого врожаю треба садити на зростаючий місяць) та планувалися великі свята (одруження та хрестини дитини краще проводити в першій декаді місяця).
Народна астрономія також використовувалася для точного орієнтування на місцевості, навіть назві сторін світу у українській мові прив’язані до положення небесних світил: південь і північ (напрямок максимальної та мінімальної точки сонцестояння, що відміряють половину дня протягом доби відповідно), схід і захід – як буквальне відображення точки сходу і заходу сонця. Не кажучи вже про широкий Чумацький шлях, який завжди вказує дорогу у Вирій (на південь).