Одна з найвеселіших традицій, мабуть, самого урочистого моменту вступу у доросле, самостійне життя нової сім’ї пов’язана з меркантильним питанням викупу права на час і увагу майбутньої дружини у її рідних і подружок та втілена у жартівливо-розважальну форму. Вона сягає своїм корінням сивої давнини, коли персональне спілкування (нижніх шарів суспільства – у зв’язку із зайнятістю хлібом насущним, вищих – обумовлювалося умовностями етикету) у всіх шарах суспільства варто було незрівнянно більше, а ніж зараз.
І так все попередні процедури від сватання до випічки весільного короваю закінчувалися, настав довгоочікуваний день щасливого свята з легким нальотом смутку, але щоб отримати бажану наречену майбутньому чоловікові ще треба зробити останній крок. Урочиста процесія нареченого направлялася до будинку нареченої, але шлях їй перетинали різними перешкодами (від символічних стрічок до прозових колод), через які можна було пройти лише заплативши данину викупщикам з числа родичів і друзів молодий. Торги від імені молодого вели друг або друзі, сам він брав участь у дійстві лише в якості статиста.
Напевно сама химерність тіней вікових карпатських смерек, які щомиті змінюють свої контури, і шепіт із завиванням вітрів часу у вузьких гірських протоках розташовують до польоту нестримної фантазії з присмаком містики, породжуючи на світ химерних істот добрих і злих в своєму впливі на світ людський.
Але для віруючих спілкування з ними на пряму щастя практично недоступне в цьому світі, тому разом з потойбічним небеса послали і провідників. Люди як люди, але «Непрості» або «Мудрі» – чаклун маминої подруги, бабка твого друга, сусід твоєї куми, знахарка з сусіднього села… Вони ніде і всюди. Відповідно до класичної теорії народних вірувань ділилися всі вони на добрих і поганих – до перших відносяться знахарі, ворожки і мальфари, а останніх – упиті і відьми.
Звичайно ж більшої турботи, ніж зміна символу попередньої влади тоталітаризму на власний на кремлівських вежах у більшовиків на початку 1930-х не було, так що з убогої скарбниці для початку не пошкодували дев’яносто п’яти тисяч рублів (засідання секретаріату ЦВК союзу від 31 грудня 1931 року). Так подана ще «вождем світового пролетаріату» ідея про заміну царських орлів на Кремлі перейшла в матеріальну площину.
І звичайно ж питання вирішили «по-богатому» – каркас з високолегованої нержавіючої сталі і червоної міді в позолоті, а для прикраси величезних п’ятикутних зірок з серпами і молотами використовувалися аквамарини, олександрити, аметисти, гірський кришталь, топази кожен оправлений у позолочене срібло (на кожну з чотирьох зірок по 1300 напівкоштовних каменів вагою від 20 до 200 карат і ще 7000 – на емблеми).
Зелене намисто українського Версаля, що дивом вижило серед нещадності великого Хроносу. Воно зачаровує і полонить муаром таємниці, що заплуталася кілька століть назад в гіллястій кроні, шепітом відлуння давнини минулого, забутим почуттям нестримної веселості серед манірності початку XVIII століття. Сама тіниста напівтемрява, викликаючий душевний трепет покров старого парку спонукає до польоту романтичною фантазії, де немає кайданів фактів і правди, а лише домисли, бажання і нескінченна жага почуттів.
Недарма ж романтичній атмосфері вишневецької перлини приписують благословення високого почуття, що розпустилася як головна перлина його квітника, француза, романами якого зачитуються ось уже котре покоління сентиментальних панночок, Оноре де Бальзака до прекрасної і загадкової Евеліни Ганської, хоч офіційна історія і спростовує цю легенду зустріччю в швейцарському Невшателі.
Нелегким був тягар громадської роботи в швидко зростаючому металургійному центрі на березі Азовського моря на початку XХ століття – адже за цілий 1906 рік Маріупольська дума розглянула аж цілих 89 питань. По-іншому і не могло бути, якщо гласні могли виділити зі свого завантаженого чаюваннями та іншими важливими особистими справами для розгляду нагальних питань міста лише чотири годин (збори починалися в основному о шостій вечора) та й то не щодня. Причому одне і те ж питання могло розглядатися кілька засідань поспіль, а на одному засіданні їхня кількість не перевищувала п’яти-семи.
Звичайно ж головними проблемами на порядку денному влади вважалися пов’язані з забезпеченням продовольством і розвагами, що показувало відмінне знання голосними первородних насущних потреб обивательського електорату, для якого з часів стародавнього Риму на першому місці були вимоги «хліба і видовищ».
Безлике твердження «собака – друг людини» ніколи не передасть ту бурю позитивних емоцій, які приносить спілкування з цим дивом природи, завжди готовим підтримати в часи негод та посумувати в години смутку, а ще розсмішити, підзарядити своєю енергією, надихнути. Причини завести чотириногого друга у кожного свої – у когось страх самотності, комусь не вистачає фізичної активності, хтось шукає підвищення свого статусу в суспільстві або потребує надійного партнера для зайняття улюбленим хобі.
Стосовно двох останніх пунктів – у всьому світі еталонним була кількість мисливських собак на душу населення, і, як показує статистика на кінець XIX століття, найвищі показники в цьому питанні мали найбагатші країни (Франція – 75, Англія – 38, Німеччина – 31 собак на тисячу осіб). Галичина ж відносилася до самим відсталих в цьому питанні, адже перші дві виставки (1873 і 1885) фактично так і не відбулися, не дивлячись на підтримку ініціативи львівської елітою з Потоцьких, Цетнерів та Хорінських.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).