Характерник - чаклун українського війська

Напів-боги чи напів-люди – вони одвічні хранителі української землі, життя яких на стільки переплелося з легендами, що через призму пройдешніх століть дуже важко відділити правду про них від вигадки. Прості і не дуже люди схиляли перед ними голови на знак великої шани замішаній на страху перед непоясненим, щоб передати їхню славу в переказах крізь багато поколінь. Але українська земля у всі часи дарувала і зараз продовжує своїм нерозумним дітям цих чаклунів, щоб вони рятували і берегли в найскрутніші часи. Характерники – міф і реальність.

Коли смерть на полі бою гуляє поруч, збираючи свої жнива, а кров ллється рікою лишитися в живих і не з’їхати з глузду допомагає лише віра в Бога, потойбічний світ, невідомі сили, які одних карають, інших – милують. Тому саме серед українського війська, яке у всі часи існувало на межі світів, народилося і зберігалося найбільше легенд та переказів про захисників-чаклунів, хоча саме слово “характерник” з’являється в літературних джерелах лише в XIX столітті.

Як кажуть, їхнє тіло було нечутливим для будь-яких примх природи – вони могли спати просто на снігу просто неба на великому морозі, з-під дощу виходили сухими, проходили без ушкоджень крізь вогонь, годинами знаходилися під водою без дихання, тижнями обходилися без їжі та пиття… Їх неможливо було вразити за допомогою звичайної зброї – ядра та кулі вони ловили руками та кидали назад, вражаючи наповал, холодна ж зброя супротивника взагалі не могла торкнутися їхнього тіла ніби захищеного невидимим панциром.

Причому згадки про зупинку куль та їхнє замовляння на ураження ворога з’явилися в праці “Młota na czarownice” польського автора Бартоша Папроцького ще початку XVII століття, хоча деякі сучасні дослідники і оскаржують це трактування. А потім будуть Дмитро Яворницький, Богуслав Лінде, Адріан Кащенко, яки повернули характерників в документальний український епос.

До числа цих козаків-чаклунів зараховують багатьох видатних гетьманів Запорізької Січи від першого Дмитра Байди-Вишнивецького до останнього Петра Калнишевського, який за офіційними даними прожив сто тринадцять років, чверть з яких в російському казематі. Але найбільш легендарними вважаються постаті козака-охоронця Мамая із священною кобзою в руках та Івана Сірка, який за свої сімдесят років не програв жодної із сотні своїх битв, а після смерті – п’ять років беріг своє військо (спочатку воїни брали на поле брані його тіло, а потім руку в якості оберегу) – турки ще довго лякали ними своїх дітлахів, називаючи “урусшайтаном”.

Довгий шлях лежав в характерники (або як їх ще називали галдовники), і починався він з малих рочків, коли хлопчина ставав джурою при досвідченому поважному воїні. Наука тривала роками, протягом яких майстер проводив психо-фізичний вишкіл з передачею своєму підопічному всіх таємних знань вищої касти козацького братерства, справного володіння всіма видами зброї, способів безконтактного впливу на людей і тварин.

Пізнання великих таємниць всесвіту робили цих чаклунів неодмінними радниками на старшинських нарадах при прийнятті найважливіших рішень, відмінними лазутниками (вони за допомогою гіпнозу вони могли потрапляти і самий центр ворожого лігва, так що люди їх навіть ототожнювали із перевертнями) та справними цілителями завдяки знанням лікарських властивостей різноманітних природних дарунків. А ще вони виступали своєрідними духовними натхненниками та радниками десь на межі християнства та язичництва для простих козаків.

Московська цариця намагалася знищити козацтво взагалі розгромом Січи, щоб Україна назавжди зникла з мапи світу, але характерники розбрелися землею, зберігши унікальні знання і передавши їх наступним поколінням разом із своєю силою. Тому встояла і досі живе рідна Ненька крізь всі століття намагання московитів і в минулому, і зараз стерти пам’ять про славетну історію, давні традиції та мелодійну українську мову. Вони і досі серед нас…

26-04-2020 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.