Трівожливі часи татарських набігів, що смерчем змітали на своєму шляху все живе і не живе, після яких залишалися лише випалена полита кров’ю земля та тисячі покалічених життів. Сотні років життя українського народу з чорним серпанком загрози навали зі сходу на горизонті…
1695 рік і нові полчища бусурман на підступах до східного оплоту польського королівства. У всіх церквах Львова б’ють набат, чуються тисячі ревних закликів до Всевишнього як останньої надії на порятунок. Не була винятком і церква на північно-західній околиці міста, що зібрала під своє крило всіх своїх безпомічних парафіян. Але гарячі молитви не допомогли, і в самий розпал служби в її стіни увірвалися незліченні полчища кочівників жадаючих наживи і крові.
Здавалося б ніщо вже не зможе зупинити розлюченого при вигляді безпорадної жертви безжального володаря степів, але Бог змилувався над стражденними, вирішивши зупинити насування вакханалії смерті: і відкрилися небеса, і пролився на землю рясний дощ, і зникла у водах новоутвореного озера церква з усіма парафіянами, а татар змило хвилею, і зімкнулася безодня над золотими куполами.
З того часу, кажуть, на Івана Купала з вод того озера, прозваного в народі Чорним долом, долинає дзвін та ревні благання про порятунок, але не судилося… Видно ще не прийшов час тим душам повернуться на грішну землю з підводного царства.
Хоча колись одному юнакові згідно легенди небесами і була послана у фатальну ніч срібна в примарному місячному світлі мотузка, за яку можна було той храм витягнути на земну твердь, і тягнув він самотужки її щосили всю ніч, і навіть золочені хрести вже над поверхнею з’явилися. Але з першими півнями вислизнула підступна линва з молодечих рук і зникла в каламутній озерної пелені; лише жалібний плач та дзвони луною відбилися в небесах і стихли до наступного містичного дня сонцестояння в надії на порятунок і молитвах до Бога про дарування спасителя. А хлопець лише й міг, що перехреститься на прощання перш ніж відправиться своєю дорогою.