Ось вже і день відвойовує собі ледь-ледь третину доби, і сонечко коли-ніколи на мить пробиває собі дорогу крізь суцільну щільну ковдру сірих хмар. Денні сутінки та холодні ночі перетікають одне в одне без кінця, і, здається, не буде кінця цьому мороку, бо земля десь загубилася лабіринтах небуття між світів. Традиційно цієї найтемнішої пори року в Україні молодь гуртувалася разом, щоб пройти її в веселих посиденьках за підготовкою та веселим відмічанням швидко наближених зимових свят.
Офіційним початком сезону вечірніх посиденьок традиційно вважалися Заговини (Косьми та Даміана були передпрем’єрою), що припадали на 28 листопада. Загалом традиційних обов’язкових молодецьких досвітанків було вісім на рік, окрім вище названого Сварожого різдва (Кузьминки): на Пилипа, на Різдво, під Масницю на Всеїдному тижні, на Масляну, Великдень, на Вшестя (Вознесіння) і остання – на Зелені свята. На Калиту відзначалися Великі вечорниці.
Гордовито підняте підборіддя, вкладені на голові короною коси, статна постать — це перше, що малює уява при згадуванні образу україночки. В українській культурі коса з спрадавна вважалася символом жіночої чистоти, гідності, відданості та родовитості. Тому вони довгі, охайні, ретельно виплетені та вкладені так шанувалися в народі, адже офіційно слугували відображенням жіночого соціального статусу та запорукою відданості її володарки національним традиціям і завітам пращурів.
Недарма одним з найгірших покарань для жінки від українського суспільства, в якому завжди панували рівноправ’я та неприйняття фізичного насилля по відношенню до слабкої статі, було відрубання коси за невірність та безчестя (при цьому покривали голову хусткою, і жінка ставала «покриткою»). Вороги ж українському дівоцтву-жіноцтву робили те саме, але з іншою метою — для зламання сили волі до опору та підкорення одвічного вільного духу, що спрадавна закарбований в генному коді нації.
Що може бути простіше, ніж приготування юшки — поклади собі в воду м’ясо чи гриби, відвари, посоли-поперчи, додай ще якихось інгредієнтів за бажанням, а можна так лишити поживним дієтичним бульйоном, який так радять приймати лікарі в якості універсального еліксиру життя. Вибір та компонування інгредієнтів та приправ народжує свій особливий смак, і заміна чи відміна лише одного з них може допомогти появі на світ нового кулінарного шедевру.
Основою супу зазвичай в Україні завжди був приготований на м’ясі бульйон чи його пісний різновид — гриби. Хоча це і не було обов’язковою умовою, він міг бути приготований просто на воді із засмажкою на вершковому маслі, салі, олії чи топленому сирі в якості основи. Причому м’ясо/гриби за бажанням могло одного чи декількох видів одночасно (як наприклад для «Гетьманської юшки» використовувалося одночасно п’ять сортів), просто м’ясо або клалося одночасно і виймалося по мірі готовності, або додавалося поступово (курятина — до години, качка, гусятина, індичина — 1 годину 20 хв., кроль та свинина — 1,5 годин, яловичина — 2 — 2,5 години залежно від м’яса).
Холодне дихання зими все відчутніше з кожним днем в кожному опалому листі, останніх квітках хризантем, легкій паморозі на краєчках калюж… і останній примарній надії українських дівчат на одруження в поточному році. Бо всього через пару тижнів прийдуть Заговини, а разом з ними аж до закінчення зимових свят весілля в Україні традиційно не святкувалися, бо до Святвечіра тривав сорокаденний Пилипівській піст (а яке ж то пошлюблення без щедрого м’ясницького столу, що здавна вважався запорукою багатого подружнього життя?), а потім день у день пролітали в святкових веселощах – не до додаткових клопотів.
День 14 листопада, зовсім не святковий (бо «хто святкує Пилипа, буде голий як липа») зазвичай українське жіноцтво проводило разом на заздалегідь узгоджених «сходках» в хаті однієї з-поміж них. Кожна приносила щось їстівне до загального столу, щоб не відволікатися від роботи. Адже ці посиденьки супроводжувалися ритуальним прядінням кужеля, якім розпочинався сезон прядви ниток лляних, конопляних та вовняних ниток для подальшого виробництва одягу та господарських потреб.
Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
Витоки мегапопулярної української дитячої телепередачі всіх часів, що не дивно для жебрацької країни переможного пролетаріату та переможеного здорового глузду під назвою СРСР, де за наявності купи грошей для отримання персонального телевізора люди роками стояли в черзі, і навіть банальні радіолла чи радіоприймач ще в другій половині ХХ століття вважалася за предмет розкоші, ховаються в надрах саме Українського радіо, як більш доступного радянському обивателю засобу масового проведення дозвілля.
Фактично історія тоді ще радіопередачі «Казки дідуся Панаса» почалася в 1954 році з появою на Українській радіостанції актора столичних театрів Юного глядача та імені Франка, Габріеля Нелідова-Френкеля. Саме його такий ласкаво-знайомий кожній дитині голос відкривав мереживні фіранки до країни українських казок та легенд. Хоч самому актору і нелегко було поєднувати ефіри наживо з роботою в двох театрах, грою та озвучкою в кінострічок (саме його голосом в тому числі звучав перший анімований вітчизняний фільм «Пригоди Перця», знятий за мотивами знаменитого журналу).
Недарма українська народна мудрість каже: «Кров — не водиця», адже дуже часто, щоб бути просто щасливим спів падінням, талант батьків багато разів помножений розкривається в їхніх дітях чи онуках. Микола Пимоненко в цьому сенсі — був в цьому сенсі плоть від плоті свій талановитий батько, Корній Данилович, різьбяр та маляр від Бога, реєстр творчої спадщини якого налічував чимало церковних вівтарів.
Змалечку народжений на київській Приорці Микола в якості підмайстра допомагав татові в його храмових розпису, стіни деяких храмів Київщини берегли відбиток його одинадцятирічного. Тому не дивно, що за два роки його відправили навчатися до іконописної майстерні при Києво-Печерській Лаврі у художника Іванова.
Саме життя на продуваних всіма вітрами просторах Дикого Поля, лісистих Карпат чи високогір’я Поділля з їх суворими зимами і пекельно-непередбачуваним літом спонукало прадавні племена в пошуках особистого порятунку використовувати всі доступні засоби та матеріали. А що в ті часи було кращім та доступнішим за шкіри та хутро тварин? Тому шкіряні вироби на українських теренах цінувалися у всі часи за свою функціональність, красу та зручність.
Століття і століття технологічних та технічних спробі і помилок викарбували з українських пращурів одних з найкращих майстрів з обробки шкіри, традиції яких ретельно зберігалися та передавалися з покоління в покоління в середині однієї сім’ї чи обмеженого кола осіб, які заснуванням та розвитком українських міст об’єдналися для обміну досвідом та захисту своїх інтересів в кушнірські цехи.
Єврейське дитя, яке було більше українським патріотом, ніж деякі українці. Уродженець маленького українського містечка, рідний в кожній хаті України. Зірка національного масштабу з мізерною зарплатнею. Цілеспрямована, віддана та нескорена постать, як ототожнення цілої епохи боротьби за право бути собою в надскладних умовах пізнього тоталітарного радянського режиму з його забороною на унікальність. Петро Вексляров, знаний і любимий дід Панас.
Особливих рушійних перспектив змін на краще для далеко не заможної єврейської сім’ї муляра Векслера з трьома дітьми, серед яких Пінхас був найменшим, в маленькому містечку Тальне станом на початок 1910-х не спостерігалося. Тому встановлення нового червоного режиму його батьки вважали за щастя, хоч за це і розплатилися життям свого старшого сина.
Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.