Ось вже і день відвойовує собі ледь-ледь третину доби, і сонечко коли-ніколи на мить пробиває собі дорогу крізь суцільну щільну ковдру сірих хмар. Денні сутінки та холодні ночі перетікають одне в одне без кінця, і, здається, не буде кінця цьому мороку, бо земля десь загубилася лабіринтах небуття між світів. Традиційно цієї найтемнішої пори року в Україні молодь гуртувалася разом, щоб пройти її в веселих посиденьках за підготовкою та веселим відмічанням швидко наближених зимових свят.
Офіційним початком сезону вечірніх посиденьок традиційно вважалися Заговини (Косьми та Даміана були передпрем’єрою), що припадали на 28 листопада. Загалом традиційних обов’язкових молодецьких досвітанків було вісім на рік, окрім вище названого Сварожого різдва (Кузьминки): на Пилипа, на Різдво, під Масницю на Всеїдному тижні, на Масляну, Великдень, на Вшестя (Вознесіння) і остання – на Зелені свята. На Калиту відзначалися Великі вечорниці.
Холодне дихання зими все відчутніше з кожним днем в кожному опалому листі, останніх квітках хризантем, легкій паморозі на краєчках калюж… і останній примарній надії українських дівчат на одруження в поточному році. Бо всього через пару тижнів прийдуть Заговини, а разом з ними аж до закінчення зимових свят весілля в Україні традиційно не святкувалися, бо до Святвечіра тривав сорокаденний Пилипівській піст (а яке ж то пошлюблення без щедрого м’ясницького столу, що здавна вважався запорукою багатого подружнього життя?), а потім день у день пролітали в святкових веселощах – не до додаткових клопотів.
День 14 листопада, зовсім не святковий (бо «хто святкує Пилипа, буде голий як липа») зазвичай українське жіноцтво проводило разом на заздалегідь узгоджених «сходках» в хаті однієї з-поміж них. Кожна приносила щось їстівне до загального столу, щоб не відволікатися від роботи. Адже ці посиденьки супроводжувалися ритуальним прядінням кужеля, якім розпочинався сезон прядви ниток лляних, конопляних та вовняних ниток для подальшого виробництва одягу та господарських потреб.
Витоки мегапопулярної української дитячої телепередачі всіх часів, що не дивно для жебрацької країни переможного пролетаріату та переможеного здорового глузду під назвою СРСР, де за наявності купи грошей для отримання персонального телевізора люди роками стояли в черзі, і навіть банальні радіолла чи радіоприймач ще в другій половині ХХ століття вважалася за предмет розкоші, ховаються в надрах саме Українського радіо, як більш доступного радянському обивателю засобу масового проведення дозвілля.
Фактично історія тоді ще радіопередачі «Казки дідуся Панаса» почалася в 1954 році з появою на Українській радіостанції актора столичних театрів Юного глядача та імені Франка, Габріеля Нелідова-Френкеля. Саме його такий ласкаво-знайомий кожній дитині голос відкривав мереживні фіранки до країни українських казок та легенд. Хоч самому актору і нелегко було поєднувати ефіри наживо з роботою в двох театрах, грою та озвучкою в кінострічок (саме його голосом в тому числі звучав перший анімований вітчизняний фільм «Пригоди Перця», знятий за мотивами знаменитого журналу).
Недарма українська народна мудрість каже: «Кров — не водиця», адже дуже часто, щоб бути просто щасливим спів падінням, талант батьків багато разів помножений розкривається в їхніх дітях чи онуках. Микола Пимоненко в цьому сенсі — був в цьому сенсі плоть від плоті свій талановитий батько, Корній Данилович, різьбяр та маляр від Бога, реєстр творчої спадщини якого налічував чимало церковних вівтарів.
Змалечку народжений на київській Приорці Микола в якості підмайстра допомагав татові в його храмових розпису, стіни деяких храмів Київщини берегли відбиток його одинадцятирічного. Тому не дивно, що за два роки його відправили навчатися до іконописної майстерні при Києво-Печерській Лаврі у художника Іванова.