Історія
Вода як основне джерело життя здавна диктував людині свої правила планування поселень і спорудження домогосподарств, умови ведення побуту і організації господарської діяльності, підпорядковуючи і пануючи. Але коли людство на початку XIX століття вступило в еру науково-технічного прогресу і потреба у водних ресурсах збільшилася в рази, джерела цілющої вологи в числі інших природних ресурсів стали підконтрольні рукотворним системам.
В середини XIX століття, в той час як більшість європейських міст вже отримала в якості одного з приємних бонусів прогресу водопровідну систему, в Російській імперії лише починали підніматися питання зручності забезпечення міських жителів ресурсом першої необхідності.
У губернській Житомирі в зв’язку з низьким рівнем водопостачання та ще й поганої якості, яка здійснювалася за допомогою водовозів, і викликаними цим проблеми епідеміологічного характеру, а так само високою вогненебезпечністю міської забудови (92% становили дерев’яні будови) централізована гідромагістраль стала предметом обговорення міської влади з подачі «Товариства Тверских газо- і водопроводів» в 1865-му, але далі попередньої згоди справа не пішла.
Другий раз питання міського водопроводу виникло на порядку денному через чотири роки, коли австрійський інженер Фабіан Іоллес надав для розгляду свої розрахунки його спорудження. За результатами вивчення житомирська рада 1 лютого 1870 року виніса у цілому позитивне рішення, а ось губернську владу, яка підтримала цю ідею, не влаштували фінансово-технічні показники проекту в порівнянні з аналогічним київським інженера Адама Єгоровича Струве (1835 – 1898).
Бурхливий же розвиток міста в останній чверті XIX століття лише посилив невирішені проблеми пожеж та водопостачання, до вирішення їх знову повернулися не без тиску суспільства десять років потому, коли з планом облаштування мережи в адміністрацію звернулася команда інженерів в складі В.А. Черепова, Ф.І. Доната і І.М. Сирокомського.
Їх пропозиція виходячи з забрудненості Кам’янки, на березі якої знаходилися кілька промислових підприємств і цвинтар, полягало в закачуванні води по вже широко застосованої в Америці системі Галлі з Тетерева вище за течією магістральним трубопроводом за допомогою спецтехніки, що на ряду з подовженням водопровідної системи позбавляло від необхідності будівництва водонапірної вежі і резервуарів при забезпеченні городян високоякісною живлючою вологою.
Проект, що спочатку здобув позитивні відгуки і не тільки (дозвіл на нівелювання місцевості, визначення термінів концесії в п’ятдесят років, домовленість з Турчинецьким ливарно-механічним заводом на виготовлення чавунних труб навантаженням в 12ат) у місцевої влади, з-за грандіозності своїх масштабів, які передбачали спорудження магістрального водогону з розподільними колонками, пожежними кранами по Чуднівської вулиці до центру, лазень і купалень на Єврейському бульварі, мережі магазинів по Вільській, фонтану біля каплиці з буркуванням всіх вище перерахованих вулиць, так і не був реалізований. Остаточно хрест на проекті Черепова-Сирокомського був поставлений 12 жовтня 1889 року.
І хоча у зв’язку з пожежною небезпекою поступово частка кам’яних будинків в частці міської забудови збільшувалася, досягнувши 22% в 1887 році, загроза знищення приватних будівель з усім майном або цілих кварталів вогнедишним полум’ям залишалася досить високою, що змусило-таки в 1891 році житомирську раду створити «водопровідну комісію», для розгляду якої надавалася велика кількість планів забезпечення міста живлющою вологою, поки в 1893 році на її стіл не лягла проектно-розрахункова документація від київського технічного бюро» Співробітник «вартістю в двісті тисяч рублів.
На засіданні ради 27-28 квітня 1894 року проект системи водопостачання з пожежними кранами на лівому березі Тетерева був затверджений. Нагляд ж за його реалізацією було покладено все на ту ж комісію при міськраді, а кошти передбачалося отримати від реалізації випущених в Ризі квитків «водопровідного позики». Для реалізації робіт була обрана варшавська будівельна фірма Петра Станіславовича Држевецького, яка запропонувала не тільки оптимальний кошторис, а й розраховані на перспективу умови зведення гідротехнічних споруд.
Закладка першого об’єкта – насосної станції на березі Тетерева – відбулося в серпні 1895 року, а через півтора року (30 січня 1897 го) з Држевецьким був укладений офіційний договір підряду. Першу частину об’єктів (насосна станція, водопровід довжиною 2,34м) комісія прийняла вже через рік, 12 травня – водорозподільчи будки, а 11 січня наступного року був зданий в в експлуатацію останній об’єкт – водонапірна вежа, що ознаменувала день народження джерела цілющої вологи Житомира потужністю п’ятсот кубометрів на добу.
Завдяки подачі води під постійним тиском водонапірна вежа служила так само амортизатором між насосною і кінцевим споживачем, що при пожежах дозволяло забезпечити в конкретному місці мережі необхідний тиск (на пожежному спостережному пункті на її вершині включався сильний прожектор, що служило сигналом жителям міста забороною до використання системи через пожежу).
З початком Першої світової роботи по розширенню гідротехнічної системи не проводилися. Про водогін згадали лише з закінченням громадянської війни в 1924-му, тоді-то і було розпочато його реконструкцію (парові насоси замінені центробіжними, в шість з половиною разів подовжена магістраль, зведені нові веслування і очисна станція, споруджена паротурбінна електростанція), що тривали аж до початку нового витка континентального протистояння.
Під час Другої світової водонапірна вежа Житомира використовувалася як спостережний пункт протиповітряної оборони. За підсумками ж війни міська гідросистема значно постраждала, а ось сама вежа вціліла, що стало причиною відновлення водопроводу в колишньому вигляді.
Лише наприкінці п’ятдесятих ХХ століття застарілу систему було вирішено поміняти на сучасну, в результаті чого в 1965-му колос на Пушкінській перейшов з категорії діючих технічних споруд в відреставровану за проектом Андрія Пасічника вежу-кафе, щоб в 1988-му повернутися в ведення водогінного господарства міста, а через вісім років перейти в категорію пам’ятників архітектури, в якості якого і нині вітає гостей міста.
Архітектура
Водонапірна вежа Житомира – велетень заввишки в 31м, споруджений за проектом Арнольда Єншема і Мечислава Лібровіча представляє собою цегляну витягнуту восьмикутну будівлю з чотирма кутовими і чотирма проміжними контрфорсами та одноповерховими цегляними прибудовами в східній і південній частині.
Завдяки майстерно виконаній фігурній кладці витягнутих віконних арок і кронштейнового поясу, на який спирається мансардний ярус, гігант з надбудовою-башточкою на вершині (раніше доповнював оглядовий майданчик для спостереження за пожежами) не виглядає недоречною серед міської забудови гідротехнічною спорудою, а доповнює навколишній ландшафт своїм середньовічним шармом.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Житомирська обл., м. Житомир, вул. Пушкінська, 24.
Посилання
- Етимологія. Радник проти миру
Як дістатися
Автотранспортом по трасах Е40 (Городок – Броди – Рівне – Бориспіль – Полтава – Харків – Слов’янськ – Луганськ) або М21 (Житомир – Бердичів – Вінниця – Жмеринка – Могилів-Подільський). У мЖитомирі по вулицях Велика Бердичівська – Старий бульвар – Пушкінська до водонапірної вежі.
Міським транспортом, що прямує уздовж Великої Бердичівської до зупинки «Старий бульвар», за яким – один квартал до перетину з вул. Пушкінською, а потім – два квартали на захід до символу старого Житомира.