Українські євреї

Доля народу-вигнанця століттями була переплетена з історією української землі як дві нероздільні складові цього світу, поки в їх мирне життя агресивної ведмежою ходою разом з антисемітизмом і українофобією не вторглася Московська імперія, благополуччя якої завжди трималося на крові, поті і сльозах захоплених народів. Так з’явилися лінія осілості, Валуєвський циркуляр 1863-го, Емський указом 1876 року, заборона листування та преси на ідиш 1914-го.

Тим ясніше стають мотиви рішення Всеукраїнського з’їзду рабинів в Одесі 1918-го про накладення «херему» (прокляття) на всіх супротивників Української народної республіки, при тому що єврейські організації дев’яти українських губерній визнали Центральну Раду єдиним легітимним органом управління на своїй землі, ідиш був однією з офіційних мов документів та валюти новонародженої країни, а війська Директорії на чолі з Симоном Петлюрою активно протистояли єврейським погромам (чому збереглося чимало документальних підтверджень). Так іудейська громада офіційно вступила в боротьбу за незалежність України 1917 – 1921 років.

І питання було не тільки в міністерських посадах, що посідали найкращі представники колін Ізраїлевих в просвітительстві УНР, чи матеріальній підтримці іудеями опору українського державного війська червоним, білим та маргінальним угрупуванням, коли відступаючи війська УНР отримували за один день величезну суму в двадцять тисяч гривень зібрану Здолбунівської громадою на їхнє матеріальне забезпечення (9 квітня 1919 року), а й військовій допомозі зброєю та людськими ресурсами. І це не дивлячись на поширювані всіма внутрішніми і зовнішніми московськими агентами міфи про єврейські погроми українцями.

Століттями діти синів Ізраїлевих з мужністю гідною стоїків тримали удари долі, приймаючи участь у будь-яких війнах лише фінансово. Тільки одиниці з них брали в руки зброю для захисту від гонителів. І то було збумовлене самою іудейської вірою, але криваве ХХ століття назавжди змінило їхнє ставлення до опору зі зброєю в руках – історія зберегла ряд обдарованих офіцерів української армії того часу єврейської крові.

Чого вартий лише легенда українського війська сотник Семен Самійлович Якенсон. Його військова кар’єра, що почалася в Одеському артилерійському училищі, встелена запеклими битвами, пораненням під Дубровиця, новими битвами і новим травмуванням під Комаргородом в ранзі прапорщика військ Центральної Ради. І не дивлячись на програш у визвольній війні 1920-х України, він залишився вірним душею своїй батьківщині до кінця, перебравшись після радянської окупації в безпечну Чехію, де він був зарахований до лав Української господарської академії Подєбрадах, а потім працював в Празі.

Його життя як і сотні тисяч його одновірян обірве безжальна рука фашистського режиму в розв’язаної порадами і Німеччиною Другій світовій війні, але ім’я його назавжди залишиться легендою для тих, хто вірив і вірить в незалежність України від будь-яких пут і нав’язаних недоімперіямі стереотипів.

Одна на двох історія України та єврейської громади виткана з таких великих та маленьких життєвих оповідань багатьох поколінь з їх непорозуміннями чи спільною працею, але в часи великого смутку чи смертельної небезпеки обидва народи пліч о пліч протистояли всім викликам цього грішного світу.

03-03-2017 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.