Дурна слава або гарний краєвид з вікна

Два століття долі селянського поселення та садиби на берегах Шарівки йшли рука об руку, будучи один для одного вічними супутниками прогресу і процвітання, яке дають невсипуща праця і турбота про рідну домівку. Так було при Шаріях, Осипових, Гебенштрейтах…, але педантизм, радикалізм і непомірні амбіції багатого цукрового магната Леопольда Кеніга, котрий 1894 році викупив Шарівку, назавжди перекреслили створювані поколіннями доброзичливо-довірчі відносини між господарем та його підопічними.

Грандіозна реконструкція нового придбання для підкреслення високого статусу її господаря почалася звичайно ж з головної перлини майбутнього комплексу – невеликого палацу на південному схилі балки – в ході якої вона з пересічної представниці садибної архітектури перетворилася на прекрасного білого лебедя, чий величний образ відбивався в дзеркальній гладі ставка оповитій муаром флори.

І все б нічого, та тільки з вікон верхніх ярусів нової резиденції Кеніга серед особливо улюбленої господарем паркової зелені тепер проглядалися солом’яні стріхи селянських будинків, вносячи певний придуманий господарем естетичний дисбаланс в досконалість його творіння.

Вихід Леопольд знайшов прямолінійний і жорстокий: в далекій Уфимській губернії були куплені шість десятин землі, а незабаром отримано дозвіл на примусове переселення від адміністративної влади, і за підтримки місцевої жандармерії в лічені години селяни в кількості 1200 чоловік зі всіма своїми пожитками були поїздом насильно відправлені в нові землі – так уродженці Слобожанщини опинилися весною 1903-ого в далекій башкирській землі. На місці їхніх зруйнованих осель за розпорядженням господаря поспішки було розплановано і висаджено новий сосновий гай.

У далекій чужині на магнатської землі українці кілька років чесно намагалися стати своїми, заснувавши свою Шарівку, яку місцеві запам’ятали як найчистіше, доглянуте і красиве селище в окрузі. Але чужина не прийняла їх (клімат холодніший, звичаї більш жорстокі, неродючий грунт, відсутність елементарних умов життя), і незабаром майже всі вони повернулися в рідні пенати, але не знайшли навіть кістяків своїх будинків – скрізь дихала свіжістю молода хвоя.

Тоді згуртована громада спільними зусиллями поруч зі винокурнею в декількох кілометрах на південь від садиби навіженого деспота заснувала нове селище під тією ж назвою, яке існує там і донині. А недобру славу про Леопольда Кеніга вони пронесуть через усе життя, не дивлячись на дві світові війни і червоний терор ХХ століття, щоб на зорі третього тисячоліття їхні діти та онуки переказували цю історію з вуст в уста наче це було лише вчора.

24-02-2017 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.