З давніх-давен в українському фольклорі збереглося безліч легенд про незчисленні скарби рідної землі, залишені поколіннями предків. І велика частка цих скарбів так ніколи не була, а можливо і не буде знайдена в осяжному майбутньому, бо вони є замовленими і зберігають на собі печатку закляття. Хоча при цьому в народі кажуть, що один раз на рік місце поховання зачарованого золота відкривається обранцеві блакитним світінням над ним, але викопати його можна лише в переддень Нового року.
Невелике село Михайлівка в глибинці Бессарабії. Рутинні весняно-польові роботи, які затяглися до глибокої ночі. Два звичайних тракториста. І раптом на вершині одного з курганів, якими так рясніє територія колишньої Сарматії від Дону до Дунаю, втомленим працівникам побачився блакитний вогник.
Два кілометри від села – не далекий шлях, тому наступного деня напарники вирушили туди, де вночі їм був явлений знак. Дивна річ – безліч птахів кружляло над висотою, але жодна з них не сідала на пагорб. Побродивши в той день по вершині повернулися вони додому піймавши облизня, а до зими трактористи в щоденній метушні і зовсім думати забули про те таємниче світіння над древнім курганом, списавши свої ведіння на втому і обману зору.
Та тільки Сарматська принцеса не забула про свого обранця… Повної містики і таємниць першої новорічної ночі до одного з тих комбайнерів, що не виконали покладену на них місію, у ві сні верхи на розкішному коні завітала прекрасна вершниця в сяючих обладунках із золотою діадемою на голові і словами докору та жалю, на прощання зітхнувши: «Нічого вже виправити не можна. Прощай!», – та розчинившись в передранковому серпанку.
А через три роки в Михайлівському кургані при розкопках офіційної експірації Академії наук було знайдено стародавнє сарматське поховання юної дівчини, руки якої були повиті золотими браслетами, на шиї виблискували дорогоцінні камені в ювелірній оправі, одяг був розшитий золотими бляшками, а голову охоплювала майстерна діадема з великою підвіскою біля лівої скроні.
Норовиста принцеса віддала-таки свої скарби в руки більш сприйнятливих до знаків давнини сучасних шанувальників від науки, а може бути просто прийшов час показати світу ще одну частинку української історії старої як сам людський світ.