Народження через два роки після скасування петербурзькими владою ганебного кріпосницького, а по суті рабовласницького, права (хоча свобода в Московській державі так і не засяяла). Маленьке харківське село Вільховий Яр. Заможна сім’я відставного штабс-капітана Дмитра Грінченка. Забезпечене дитинство поміщицького сина. Чотири класи реальної харківської школи і… виключення через читання і поширення українських народовольських листків, царські каземати, туберкульоз.
Не зломлена, але загартована в тюремних катівнях воля змусила Бориса Грінченка боротися за виживання, навчаючись майстерності взуттєвої справи, та освіту, левова частка зароблених коштів йшла на купівлю книг для самостійної підготовки до здачі іспитів на звання народного вчителя, яке він щасливо отримав у вісімнадцятирічному віці.
Вчительські курси подарували майбутньому видатному діячеві української літератури дружину Марію Гладиліною і дочку Анастасію, котра стала справжньою відрадою для люблячих батьків, які для неї писали тільки українською перші книжки, першу граматику, перші підручники.
Благо робота в школі села Олексіївка на Луганщині, що фінансувалася сім’єю знаменитих промисловців Алчевських, дозволяла поєднувати роботу і виховання свого єдиного світоча в віконці. І при цьому нове жандармське затримання за «вільнодумство» в 1888-ому.
Соціальний конфлікт зі своєю благодійниця Христею Алчевської 1891 року, що полягав у відмові брати участь в офіційних урочистостях з приводу її педагогічної кар’єри, закінчився для сім’ї Грінченка-Гладиліної в чернігівській канцелярській конторі, яка стала прокляттям і нових життєвих етапом, дозволивши займатися редагуванням чотиритомника «Етнографічних матеріалів» та на кошти Івана Череватенка видавництвом української літератури.
Масштабна робота зробила Борису Дмитровичу ім’я в науковому світі і забезпечила сім’ї переїзд до Києва, де відкрилося широке поле для його багатогранних талантів: редагування чотиритомника «Словник української мови», робота в газеті «Громадська думка», видання «Каталогу Музею українських старожитностей ім. В .В. Тарновського», робота в якості редактора «Нова Громада» і керівника київської «Просвіти», утворення Української радикальної партії, створення Всеукраїнської вчительської спілки… і це при тотальній українофобії російського уряду та суспільства в цілому.
Ціною розплати стала найдорожче, що була у Грінченка – життя єдиною улюбленої доньки — Анастасія, котра продовжила боротьбу батька в справі відстоювання інтересів української нації, двічі була заарештована царською владою за участь у революційному русі, що стало причиною швидких сухот, що викликала смерть в 1908-ому незабаром після пологів (її син пішов в світ тіней слідом за матір’ю).
Трагедія підірвала моральні та фізичні сили українського політико-літературного діяча. Він відійшов від справ. Вірна дружина відвезла його в далеку Італію подалі від гірких спогадів, але так і не змогла врятувати – Борис Дмитрович помер 6 березня 1910 року в Оспедалетті у віці 47 років.
Під час похорону на київському Байковому кладовищі пролунали слова: «Він більше зробив, ніж прожив!», – що стало найпрекраснішою надгробної епітафією і короткої повістю усього життя цієї великої людини.