Воїни в чорному

З яких би далей вони не прийшли (на цей рахунок є три побычнодоведених історії), щоб досягти крейдяних гір на березі швидкоплинної річки серед густого лісу їм знадобилося не тільки християнське смирення і витримка, але і не дужа здатність тримати удар від ворогів земних і випробувань небесних. Що вже казати про титанічну працю будівництва на практично прямовисній скелі печерного монастиря.

Тому очікувати від загартованих життєвими випробуваннями жителів Святих Гір, що хоч і прийняли чернечі обітниці, покірності і непротивлення для будь-яких зазіхачів на їх розмірений, віддалений від мирської суєти уклад було великою помилкою – той хто зміг прорити в стрімких схилах на величезній висоті розгалужену мережу багатокілометрових тунелів, створивши ціле місто, чиїми працями на крейдяних відрогах з’явилися диво-храми схожі на ластівчині гнізда, у кого вистачало сил щодня піднімати на двохсотсаженеву височинь нескінченну кількість дубових бочок з цілющою вологою з Дінця просто не міг здатися без бою.

Саме тому Батий і Тамерлан, поляки і московити, розбійники всіх мастей і зграї лиходіїв так і не змогли за весь час існування захопити Святогірську обитель, задовольняючись лише полоном одиноких братів біля річки. Та й то успіх агресорів був сумнівним і недовгим – святі отці вмить, підперезавшись булатними мечами і взявши в руки довгі нагайки, на конях і човнах кидалися в погоню. Найчастіше воїни в чорному не тільки відбивали своїх полонених братів, а й захоплювали багатий військовий трофей, так що отримали гідну відсіч нападники не скоро готові були повторити свою спробу, а в народі потім з’являлися чисельні легенди про зграю чорних воронів, які оберігають українську землю.

Покоління змінювали один одного, старі уроки забувалися, і нові любителі легкої здобичі, якою вони вважали синів Божих православної печерної обителі, знову осягали гіркий досвід своїх предків. Святогірський монастир аж до XVIII століття перебував на передовій війни з кочівниками, для захисту від яких за рішенням московської влади тут пропонувалося тримати озброєний солдатський гарнізон.

Однак, військове мистецтво братії було настільки велике, а рідні стіни давали таку силу, що в гарнізоні не було потреби – добре навчена, організована і натренована громада, до того ж озброєна стрілецькою зброєю та навіть гарматами, цілком успішно протистояла будь-якому ворогові. Так в місцевих хроніках досі зберігається ім’я ченця-гармаша Якова, який відзначився при відбитті чергової атаки.

Так що не дивно, що багато святогірських ченців, як гідні продовжувачі стародавніх традицій кляштору, відзначилися під час кровопролитних боїв на полях Першої світової війни в якості полкових капеланів, за що були нагороджені наперсними хрестами і орденами. Хоча протистояти червоній чумі і радянському безбожництву вони так і не змогли, і пішли в світ тіней на сім десятиліть, щоб відродиться в новій іпостасі на зорі нового третього тисячоліття.

21-06-2017 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.