Маріупольська точка небуття

Здається, що тут час зупинився в момент заснування Маріуполя і зрушити стрілки його годинника не змогли ні ядра англо-французької ескадри, ні науково-технічний прогрес, ні дві світові війни, ні бурхливий ентузіазм рад. Їх ніби немає при існуванні в самому серці Центрального району. Забуття, безвихідь, тлін…

Крим. Бажаний і далекий вічний півострів, який Московська імперія за свою історію в різних іпостасях приєднувала аж вісім разів, а він так і залишався чиїм завгодно, тільки не її. Черговим тактичним ходом в необгрунтованих імперських домаганнях став великий вихід християн 1778 року, який повинен був послабити економіку Кримського ханства (основними орачами його були саме представники Христової віри) і одночасно вирішити проблему заселення Приазов’я.

Більше половини з тих тридцять тисяч християн (інші позначилися татарами для уникнення примусового виселення), які солодкими обіцянками Катерини II, перспективами райського життя на нових землях митрополита Ігнатія (отримав за цю працю три тисячі рублів і діамантову панагію), багнетами російських солдатів покинули землю предків, були греками.

З тих, хто дійшов до своєї нової домівки ледь лишилася третина. У гирлі Кальміусу греків заселили в розташуванні укріплення Домаха Кальміуської планки колишньої Запорізької Січі, яке на той момент налічувало п’ятдесят три двори і Свято-Миколаївську церкву. Новопрійдешні заселили будівлі всередині фортеці і на північ від неї по правому березі річки.

І хоча з подачі Ігнатія, вихідця з кримського Маріямполю, поселення отримало ім’я Маріуполь, північний район забудови в пам’ять про свою батьківщину місцеві переселенці назвали Карасу-Базар (пізніше перетворилося на більш звичне українському вуху «Карасівка»), а його східну, прилеглу до заплави частину – Аджахи.

Нижня і Верхня вулиці з такими назвами офіційно були зафіксовані ще в 1811 році на карті Маріуполя за підписом Олександра I. З тієї пори їх планування майже не змінилась. Місцеві легенди пов’язують походження Аджах або з однойменним поселенням в Криму, або з ім’ям / прізвищем їх першого селянина (жодної з версій немає документальних підтверджень).

З тих пір пройшло більше двох століть, але цей міський район немов точку небуття обійшли води часу: все ті ж забудовані приосадкуватими саманними будинками з поліетиленом на вікнах замість скла криві вулички, що ніколи не знали брукування або асфальту, без освітлення, без листонош, без патрулів поліції, без інтернету з єдиним магазином і школою на кінцевій автобуса на самому його початку. Немов місто для людей, котрі тут живуть – лише тимчасовий притулок.

Забудовані без планування умовні вулиці з безліччю тупиків, по яких можна блукати, здається, вічність як по лабіринту. Безликі будиночки, котрі ще зберегли подобу житлових, перемежовуються з обвугленими кістяками і напівруїнами, в яких ледь можна вгадати колишнє людське житло. Хто їх господарі не скаже ніхто – офіційного оформлення немає.

Тут невластива приватному сектору, де завжди гавкають собаки і хтось шось пиляє, свердлить, забиває, майже мертва тиша лише зрідка переривана циганської лайкою на всюдисущих нащадків. Людей на вулиці майже немає. Рідкісні старі з очима, що дивляться в порожнечу, за хиткою подобою зборів не реагують на людський голос. І це в п’яти хвилинах від центру Маріуполя, в п’яти хвилинах від цивілізації, в п’яти хвилинах від життя.

18-08-2017 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.