Радянська кримінальна спадщина як невід’ємна частина української реальності 1990-х, де можновладці і злочинний світ – єдине злагоджене ціле, що використовує одні методи, живе за одними законами, ставить одні цілі. В їх дійсності вартість людського життя мізерно мала і оцінюється лише з позиції цінності для їх спільноти, а перешкоди прибираються зі звірячою жорстокістю і нещадністю, не шкодуючи ні своїх, ні чужих.
Після перших років ейфорії незалежності з вірою в новий світ справедливості і рівності лише деякі публічні українці наважувалися виступати проти пов’язаних одним ланцюгом криміналу і політики. Серед них був той, хто стояв біля витоків незалежної преси в північному регіоні Донбасу – засновник телеканалу «ТОР», газет «Технополіс» та «Я сама» – Ігор Олександрович Александров.
Незалежні засоби масової інформації, які відкрито розслідували незаконну діяльність політикуму та його тіньової сторони на той момент в Донецькому регіоні були вже поодинокі. Спусковим гачком для фатального кінця для одного з останніх стала серія передач «Донбас кримінальний».
3 липня 2001 року о 7-45 ранку настала трагічна розв’язка – керівник і засновник телекомпанії «ТОР» Александров був жорстоко побитий в під’їзді будинку, де знаходився офіс його фірми у Слов’янську. Не приходячи до тями він помер від отриманих травм три дні потому. Тоді і почався тернистий шлях правосуддя по-донецьки довжиною в десятиліття.
Однак, не дивлячись на явний зв’язок з професійною діяльністю Александрова (незадовго до цього його через суд намагалися позбавити права займатися професійною діяльністю в зв’язку з вищезазначеним циклом розслідувань), міліція кваліфікувала справу як банальне «хуліганство». Лише під багатотижневим тиском громадськості і ЗМІ правоохоронні органи були змушені змінити статтю на «навмисне вбивство», а незабаром був знайдений і імовірний кілер. Ним виявився ніде не працюючий житель сусіднього Краматорська Юрій Вередюк.
Правда 17 травня 2002 року суд на чолі з Іваном Корчистим, який взагалі відбувся після особистого втручання президента України Леоніда Кучми, повністю виправдав підсудного через відсутність доказів, хоча у слідства на руках було його зізнання у вбивстві із застереженням, що замовлення було на іншу людину, і звільнив Вередюка з-під варти в залі суду. А 19 червня, за тиждень до розгляду касаційної скарги на вирок, імовірний вбивця раптово помирає за офіційною версією «від серцевого нападу».
Через рік новий Генеральний прокурор відновлює розслідування резонансної справи, і за його підсумками називаються інші імена вбивць – Олександр і Дмитро Рибалки, причому останній нібито особисто бив журналіста на догоду старшому братові (за іншою версією виконавцем були Руслан Турсунов, Олександр Онишко, Сергій Корицький). Серед мотивів було названо намір Ігоря Александрова пустити в ефір програми «Без ретуші» так звану «дюссельдорфську касету» із записом розмови членів ОЗГ «17-та ділянка», очолюваної старшим з братів, який до того ж був «наглядачем Північного регіону» від донецької кримінально-політичного угрупування.
І хоча 7 липня 2006 року цим п’ятьом членам банди були винесені обвинувальні вироки, головні політичні замовники цієї огидної справи з донецьких залишилися творити свою чорну справу, довівши країну до крові Майдану. Навіть дружина загиблого слов’янського журналіста, Людмила Александрова, досі не вірить, що були покарані дійсно винні. Мабуть остання істина останньої інстанції так і не буде пред’явлена світові, доки Коломойські, Лещинські, Шокіни не дійдуть до справедливого суду.
У дійсно вільної післямайданній Україні стало можливим, хоч і не новий суд, але увічнення пам’яті Ігоря Алескандрова – в Слов’янську ім’ям журналіста була названа вулиця, а в 2016 році указом президента України Петра Порошенка он посмертно був нагородженний орденом «Свободи» – адже людина жива, доки жива пам’ять про неї.