Розстріляний голос українського народу

Україна як наочний і незаперечний доказ хибності домагань Московського каганату на давню історію Русі в усі часи викликав істерику в північних болотах, і якщо при Романових все зводилося до гонінь і заборон, то кривавий, не обтяжений будь-якими етичними нормами люмпен їх послідовників пішли куди далі. Хоча документального підтвердження цього навряд чи знайдеться – ще в 1960-му тодішній КДБ Шелепін наказав знищити всі “порочачи честь мундиру“архіви, і лише народна пам’ять, частково покладена на сторінки спогадів, надійно зберігла увесь жах і зло ними вчинені.

А почалася боротьба червоних проти сліпих співаків українського епосу ще в 1918-му, коли їх без суду і слідства розстрілювали лише за одне носіння бандури. У ті страшні роки від руки більшовицького люмпена зі зброєю в руках загинули тільки за підтвердженими відомостями кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петр Скидан, а скільки їх імен історія не зберегла…

Після встановлення на території України мокшанської військової диктатури на чолі з ЧК спосіб індивідуальної боротьби з українськими “Гомерами” був визнаний неефективним – вони сліпі і немічні все також користувалися величезною підтримкою місцевого населення, подорожуючи зі своїми кобзами від села до села в супроводі поводирів, щоб нагадати людям про героїчне минуле їхніх предків і те зло, приниження і зраду, якими Московія щедрою рукою століттями “обдаровувала” нашу багатостраждальну країну.

Тому для початку були видані аж чотири постанови (“Про заборону жебрацтва”, “Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділеннях міліції та НКВС”, “Про затвердження репертуару в організаціях Народного комісаріату освіти”, “Про індивідуальну та колективну музично-навчальної діяльності”), які були покликані регламентувати і контролювати репертуар кобзарів для адаптації його до радянських реалій. Після цього розстріли без суду і слідства змінили холодні камери без їжі і води та знищені інструменти.

Однак і це не допомогло – сліпі співаки все також знаходили їжу і дах в українських селах, в замін залишаючи надію на справжню свободу і воскресіння сили народного духу. Тоді одному з “геніїв” сталінської репресивної машини приходить ідея зібрати всіх українських кобзарів вод одним дахом – на початку грудня 1930-ого був оголошений добровільно-примусовий їхній з’їзд в Харківському театрі опери та балету для вирішення подальшої долі кобзарства як мистецтва.

На з’їзді були присутні 337 народних співаків з усіх куточків України, а головним питанням на порядку денному було відхід від виконавських традицій і репертуару із залученням до радянської агітації. Результат дебатів був невтішний для влади, хоча були якісь резолюції. Тому кобзарям оголосили про необхідність їхньої участі в московському з’їзді співаків народів Союзу, повантажили всіх їх під конвоєм до вагонів і потяг відправився з Харкова, але не в Москву.

Ешелон став неподалік від лісосмуги стації Козача Лопань. Увечері українських сліпих “Гомерів” вивели з вагонів, вишукали на краю заздалегідь виритих траншей-могил і розстріляли, нашвидко закидавши землею, а кобзи спаливши в величезному багатті неподалік. Всі відомості цього лягли під знак “цілком таємно”, а їх оприлюднення прирівнювалося до розголошення державної таємниці. Але українська чутка одразу ж рознесла жахливу звістку по містах і селах, хоча відкрито про цей один з огидніших та найжорстокіших злочинів Московії на українській землі відкрито заговорили лише після розвалу чергової червоного союзу через шістдесят років.

12-07-2018 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.