Три покоління могутнього польського роду Любомирських вклали всю душу і чималу частку фамільних коштів в перетворення суворих стін колишньої рівненської фортеці Острозьких-Несвижських на розкішний палац, який сучасники називали “найвеличнішою магнатською резиденцією Волині”. Три покоління творців і один руйнівник, який зробив перший крок на шляху його знищення.
Князь Казімєж Анастасій Кароль Любомирський увійшов в українську історію як талановитий композитор, плодовитий перекладач, просвітницький діяч та меценат, хоча Рівне його запам’ятало як марнотратника, дамського угодника, завсідника закордонних музичних салонів і світського лева. Причому саме його стараннями спорожніла колись багата фамільна скарбниця Любомирських, так що в 1844-ому через брак можливості утримувати рівненський палац, який, перебуваючи на острові в оточенні ставів постійно потребував чималих коштів на своє утримання, він був змушений безкоштовно передати його Міністерству освіти імперії Романових для потреб місцевої гімназії.
Але не судилося … У місцевого керівництва так само не знайшлося коштів на відновлення щорічно страждаючої від весняних повнів, величезної за площею будівлі, та й шляхи сполучення з великою землею, приправлені болотистими міазмами, залишали бажати кращого. Деякий час гімназія все ж пропрацювала в цих стінах – на першому поверсі в банкетному залі з фресками на стінах розміщувалася гімназична каплиця, однак після п’яти років поневірянь фамільна резиденція повернулася до Любомирських. Архітектурний шедевр пізнього бароко з витонченими статуями і колонними портиками так і лишився не відремонтованним.
З початком Першої світової війни палац пристосували під військовий шпиталь, казарми польських частин, а серед фресок парадного залу вже звучали молитви стражденних від травм і хвороб. Ще до її закінчення (в 1917-ому) стараннями однієї з рівненських громадських організацій була замінена давно продірявлена покрівля на палаці Любомирських, а ще відремонтований той самий знаменитий паркет.
Так що в 1920-х, коли сюди в’їхала Російська гімназія, польське гімназичне товариство “Сокіл” та притулок для сиріт (підвали вподобали безпритульні жебраки), будівля колишнього рівненського замку перебувала в досить непоганому стані, що дозволило проводити в ній, вже знаходячийся на міському балансі, громадські заходи з числа музичних вечорів, світських балів і мистецьких зустрічей. Тоді ж у князя Любомирського місцева влада придбала п’ять гектар припалацевого парку, який через не доглянутістю перетворювався в болото, з наміром влаштувати міський сад. Але знов не склалося…
16 травня 1927 року всю округу оголосив дзвоновий сполох – горів замок-палац. За підтримки місцевих жителів вдалося врятувати деяке майно, але все безцінні фрески, дерев’яні різьблені елементи декору, витончена ліпнина наказали довго жити в пожежі, що тривала кілька дні – вигоріли абсолютно всі приміщення від покрівлі до льохів. Залишилися лише стільникові стіни, димарі та глибокі підвали.
Рішення відновлення рівненської архітектурної перлини не стояло гостро на порядку денному місцевої влади, тому до проектно-кошторисної документації в 550 тисяч злотих справа дійшла лише за сім років, а на збір необхідної суми – і того більше. Так що реально відновлювальні роботи до початку Другої світової так і не були розпочаті.
Радянська окупація і зовсім викреслила пам’ятник архітектури зі свого реєстру – в 1940-ому вона зробила першу спробу його підриву (зруйнувалася частина стін, засипало частину льохів, цеглу для господарських потреб розтягнули місцеві, на його території влаштували футбольне поле і городи, ставки перетворилися на багнюку), а на початку 1960-х століття, через століття боротьби, після чергового підриву радами розкішний бароковий палац припинив своє існування.
Перша спроба розкопати древній фундамент замку поблизу стадіону “Авангард” була зроблена лише в середині 2010-х, хоча про її скромних результатах преса і наукові кола скромно згадали в між іншим. Своїх справжніх дослідників він ще чекає і понині.