Вони пройшли крізь фактичне рабство прийшлих господарів на своїй землі. Але кров – не водиця та генетичну пам’ять ніхто не відміняв, не важливо скільки століть пройшло з того моменту, як їх предки були вільними людьми в повноправне члені європейської сім’ї Русі-України.
Їх ніхто не чекав – на заході їх землі були окуповані Річчю Посполитою, на сході щерила свої криваві ікла Московія, а південь постійно відвідували жадібні до легкої наживи кримські татари. Вихід був один – битися за свою землю, за кожну її п’ядь, за кожен ковток кришталевих вод її річок, за подих чистого повітря.
Ті, хто ризикнули вирватися з пут рабства під страхом тілесних тортур і навіть смертної кари в разі затримання готові були на все заради свободи, тільки свободи справжньою без панів і класів, де все вирішує голос більшості і всі без винятку, не дивлячись на регалії і чини, підпорядковувалися єдиному закону. Вони назвали себе козаками (з тюркського – «вільний озброєний чоловік»), і це слово в усьому світі стало синонімом слова «свобода».
Територія, яку козацтво закріпило за собою офіційно називалася Кошем, а охорона її покладалася на курені – невеликі воєнізовані поселення на чолі з виборним кошовим отаманом. Передмістя Коша носило турецьку назву «Гасан-Баша», а його призначенням було забезпечення потреб вільного війська в товарах та послугах (включало торгові ряди, кузні, гончарні майстерні і «грецьку хату», тобто шинок з заїжджим двором).
В Запорізькії Січі на території Великого Лугу все скільки-небудь значущі рішення в соціальному, військовому, політичному житті приймалися більшістю голосів на радах. Прийти сюди міг будь-хто, але залишитися – тільки фізично сильний і витривалий після проголошення божіння слів: «Вірую в Христа, в Святу Трійцю», бо другою після волі основоположною складовою існування братства була віра в Бога, а на головній площі будь-якого козацького поселення спершу зводилася церква на честь Покрова пресвятої Богородиці.
Закони били суворі і прості: за вбивство побратима – похорон живцем разом з жертвою або побитий палицями часто до смерті, за крадіжку прив’язували на центральній площі до ганебного стовпа і кожен перехожий був зобов’язаний вдарити винного в цій ганебній справі, а за борги прив’язували з гармати, поки будь-якої жалісливий товариш не викуповував неплатника. Але головним з усіх було превалювання інтересів товариства над усіма іншими, а головним девізом «Немає зв’язку святіше товариства».
Дисципліна була залізною, про що ревно жевріло старше покоління. Молодих привчали до скромності і аскетизму для похідного життя з моменту офіційного вступу в козачі ряди. Крім того будні всього братства проходили в постійних тренуваннях сили духу та м’язів. І хоча на Січі був продовольчий запас і посада кашовара, особливою привабливістю меню не відрізнялося і зводилося до каш з купленого у селян зерна, м’яса, риби, сала.
Однією зі складових військово-політичної підготовки козаків було мореплавство – знамениті «Чайки» без палуби і кіля зі снопами очерету для поліпшення плавучості і захисту від куль, але маневрені і швидкохідні були страшним сном турецького султанату того часу, адже вони могли в будь-який момент з’явитися з передранкового туману перед воротами Цар-граду і розчиниться в денний серпанку зі швидкістю вітру. І це не рахуючи хитрощів з подвійним дном, коли судно за допомогою вантажів притоплювалось і фактично йшло в підводному положенні, з’являючись з морської безодні після скидання баласту.