Вічні друзі і вічні вороги Київської Русі – печеніги. За кілька століть сусідства вони не раз опинялися під стінами українських міст, а русичі не раз громили їх в чистому полі, але при цьому княжі сім’ї вважали за честь породичатися з печенізькими вождями і активно торгували з ними в перервах між війнами.
На час правління в Києві Ігоря, Ольги, Святослава і Володимира випав черговий період військового протистояння, в ході якого в 997 році в облогу було взято Білгород, що фактично служив ключем до столиці (нині село Білогородка Києво-Святошинського району). Тривала відсутність повідомлення із зовнішнім світом фактично поставило місто на грань виживання, бо припаси добігали кінця і у виснажені обличчя городян вже зазирнула кістлява стара смерть, вибираючи собі наступну жертву.
І коли питання про капітуляцію Бєлгорода, як єдиного порятунку, фактично було вирішено на міському віче, як свідчить легенда, з натовпу вийшов сивобородий старець, з пропозицією перехитрити ворога, якщо вже сила на його боці. По місту було кинуто клич, і низки городян потяглися до головної міської площі з убогими залишками свого провіанту. Там були вириті два глибоких колодязя, а поруч на вогнищах у величезних чанах варилися вівсяний кисіль та медова сита. Кожен вважав за потрібне внести свій вклад в спільну справу.
Коли вариво досягло готовності чани опустили в колодязі, а на ранок ворота київського міста відчинилися перед послами печенізьких великих князів, і перед їхніми здивованими очима постала дивовижна картина: сама земля годувала бєлгородців – задоволені городяни ложками черпали їжу прямо з земляних колодязів, і здавалося, що той ріг достатку не має дна.
Уражені печенізьки посли, скоштувавши українського киселю і захопивши для своїх князів дивного яства, повернулися до свого табору, а ранок все підступи до Білгорода були порожні, довга облога закінчена, печеніги пішли в степ на радість усім городянам. Віра в легендарне чудо у киян була настільки сильна, що ще в XVII столітті воєвода Адам Кисіль називав своїм предком того самого старця Свентольдіча, який врятував Бєлгород шістьма століттями раніше.