Ціна популізму

Сто років з історичного моменту, коли полулісти повернули колесо історії назад, що в кінцевому підсумку коштувало Україні незалежності, ще семи десятиліть московського рабства, мільйонних жертв голодомору і десятків мільйонів – Другої світової війни при масовії русифікації населення і знищення цвіту української нації.

Першим негативним дзвінком в черзі негативних подій, які поставили незалежність України під удар, став військовий переворот 1918-ого на чолі з Павлом Скоропадським, який замість толерантності і ліберальності Центральної ради з її повільними реформами та стратегічно відкладеним результатом запропонував своє республікансько-монархічне бачення майбутнього країни. І знайшлося чимало тих, хто підтримав військову диктатуру в умовах війни. Однак сім місяців відносної стабільності і спокою закінчилися швидко, бо запропонована гетьманом модель не задовольняла запити наймасовішого верстви населення – селянства, при фактичному поверненні до старих порядків земельних відносин.

І тоді в хід пішли популістські обіцянки соціалістичної Директорії “все забрати і поділити порівну” в розрахунку на нездатний до самостійності і відповідальності міський та сільський люмпен. 14 грудня 1918 року війська Директорії взяли Київ, що фактично стало початком кінця. На практиці популістські ідеї звернулися відстороненням від влади освіченого, підприємливого середнього класу, а у націоналістично мотивованого офіцерського складу відібрали зброю, і це при відвертому підіграванні червоного терору.

Фактично останнім актом цієї трагедії став арешт 22 січня 1919-ого за фіктивним звинуваченням в необгрунтованою здачі Харкова останньої надії військових, які боролися за незалежність України – Петра Болбочана (командир Лівобережного фронту армії УНР, визволитель Криму) за наказом Симона Петлюри гайдамаками отамана Волоха. Сталося це після розкриття таємних переговорів полковника з Миколою Міхновським про створення союзу партії демократів-хліборобів з армією для повалення Директорії і поверненню до ідеї самостійної і незалежної України.

Через чотири дні був оприлюднений лист Болбочана, який коротко і ємно описував всю патовість ситуації правління Директорії для країни: “Бідна Україна ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новостворений уряд УНР йде на зустріч більшовикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.”

Після цього армія УНР покинула Лівобережжя, щоб вже не повернутися туди, віддавши пів-України на розтерзання скаженому червоному люмпену, Петра Белбочана знову заарештували і польовим судом засудили до страти у зв’язку із загрозою для існування нового уряду популістів і розстріляли о 22 годині 28 червня 1919 року на станції села Балин. Хід же історії був вирішений наперед – країну поділили між собою два окупаційних режиму рад та Польської республіки – “Ті хто між хлібом і свободою вибирають хліб, з часом він втрачає все, в тому числі і хліб” (Степан Бандера).

18-02-2019 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.