Як часто довгоочікуваної миті щастя доводиться чекати роками, пробираючись крізь терни нерозділеного кохання та розчарувань. І чим емоційніше натура, тим болючіше пережити ці страшні роки духовної самотності серед натовпу байдужості. А Лариса Петрівна Косач або Леся Українка, яку люблять і шанують у всьому світі за мелодійний стиль, була як вона сама про себе говорила: “Скептично розумом, фанатична почуттям”, – хоча одні називали її “ангелом” (Ольга Кобилянська), а інші – “єдиним чоловіком в українській літературі “(Іван Франко).
Перше дівоче почуття прийшло до Лесі, як називали її домашні, ще в ранній юності, адже об’єкт був тут поруч – руку простягни, – Лев Ярміло, волинський племінник її дядька, чудно грав на сопілці і романтично катав її на човні, але дитячі почуття розсіялися як ранковий туман, коли об’єкт пристрасті зник з поля зору.
А поруч з’явився друг її старшого брата Михайла, майбутній журналіст і перекладач, Максим Славинський. Вони зустрілися в маєтку її батьків під Києвом, коли юній поетесі ледь виповнилося п’ятнадцять. Він був на три роки старший і прекрасно перекладав Гейне. Бурхливий роман і взаємна поваба (Максиму присвячений знаменитий вірш Українки “Сон в літню ніч”) не переросла в щось більше лише під суворим оком матері Лесі, що творила під псевдонімом Олена Пчілка, яка вважала Максима “лентягою”.
Зате він, спекотний джигіт з загадковою Грузії полонив усіх домівців своєю дотепністю, ерудицією, добродушністю, відкритістю і лицарським поводженням. Нестор Гамбарашвілі орендував у сім’ї Драгоманових кімнату в найнятому будинку на Назарьевському поблизу Київського ботанічного саду восени 1894-ого. Вона подарувала йому свою фотографію, а він привіз їй дагестанський кинджал зі срібною інкрустацією і гравіюванням. Ось тільки її від’їзд в Ялту на лікування фактично поставив хрест на їхніх стосунках, Нестор встиг обзавестися пасією з багатої сім’ї і одружується з нею. Леся була у нестямі від горя, отримавши гірку звістку з листом від матері.
Мине три роки перш ніж серце поетеси знову оживе для нового кохання – влітку 1897 року в селищі Чукурларі під Ялтою вона зустріне 27-річного Сергія Мержинського білоруса ірландського походження, дворянина за походженням, соціал-демократа за переконаннями. Він ніби зійшов з полотен старих майстрів: блідо-матове обличчя з гарячковим рум’янцем, тонкий профіль в обрамленні чорних кучерів і витонченої борідки, сумний погляд синіх як море очей… Лише пізніше Леся дізналася, що її нова прихильність хворий на сухоти.
Три роки болісної любові і нерозділеного пристрасті, тягуче солодкої і безнадійно гіркої вимотали її до межі. Сергій не поділяв її почуттів, і її освідчення потонуло в глухий тиші його відповіді. Але віддано-любляча Українка залишилася з ним до кінця, випивши всю гіркоту нерозділеного кохання до кінця, коли на смертному одрі без можливості писати він надиктував їй останній палкий лист до об’єкту своєї пристрасті, Вірі Крижановської-Тучанської і змушував Лесю по кілька разів перечитувати її відповідь. 3 березня 1901 року Мержинський помер в Мінську на руках української поетеси.
Вимотуючи останні місяці привели до загострення хвороби Лариси, котра, посилена анемією, привела до розвитку туберкульозу легенів. Душевна порожнеча не дозволила їй відразу помітити того, хто стане її нагородою після стількох років розчарувань в серцевих поневіряннях – стипендіат Імператорського російського музичного товариства Климент Квітка вже кілька років був незримо присутній в її житті. Молодше за поетесу на дев’ять років він самовіддано витягав її з чіпких лап депресії і творчого екстазу ексгібіціонізму подорожами по Буковині, Кавказу, відпочинком в Беркуті.
Їх не узаконений роман тривав шість років, виною можливо була все та ж Олена Пчілка, яка знаходила обранця доньки занадто молодим і недостатньо забезпеченим. Але незважаючи на опір Косач-Драгоманових 25 липня 1907-ого Леся і Климент повінчалися. Вперше дійсно щаслива Леся зізналася, що не любить, коли улюблений Кленя “йде кудись хоч на годину без мене”. Обидва хворі на туберкульоз вони були дивною парою, але завдяки його самовідданому коханню та відданості яскрава зірка української літератури прожила на три роки більше, ніж прогнозували німецькі лікарі. Вона пішла в інший світ 1 серпня 1913 року в грузинському Сурамі, а він продовжував жити.
Життя останньої любові Українки склалася трагічно: арешт, два роки таборів Караганди, повернення до Москви, самотнє життя на грані злиднів. І при цьому кропітка праця, результатом якого стало зібрання з понад тисячі українських народних пісень і двотомник “Мелодії з голосу Лесі Українки”. Лише наприкінці життя подарувало Клименту Квітці останній промінь світла в особі двадцятип’ятирічної піаністки Галини Кащеєвої, яка не дивлячись на сорокарічну різницю у віці була віддана чоловікові – диваку, що не мав власного житла і особливих перспектив, до кінця, який наздогнав видатного українського фольклориста 19 вересня 1953 року в Москві.