Нелегким був тягар громадської роботи в швидко зростаючому металургійному центрі на березі Азовського моря на початку XХ століття – адже за цілий 1906 рік Маріупольська дума розглянула аж цілих 89 питань. По-іншому і не могло бути, якщо гласні могли виділити зі свого завантаженого чаюваннями та іншими важливими особистими справами для розгляду нагальних питань міста лише чотири годин (збори починалися в основному о шостій вечора) та й то не щодня. Причому одне і те ж питання могло розглядатися кілька засідань поспіль, а на одному засіданні їхня кількість не перевищувала п’яти-семи.
Звичайно ж головними проблемами на порядку денному влади вважалися пов’язані з забезпеченням продовольством і розвагами, що показувало відмінне знання голосними первородних насущних потреб обивательського електорату, для якого з часів стародавнього Риму на першому місці були вимоги “хліба і видовищ”.
Так головна частина з тих нечисленних питань, розглянутих маріупольською виконавчою владою в тому 1906 році, безпосередньо стосувалися хліба насущного для міських жителів. І перше з них було пов’язане з встановленням граничних ринкових цін на продукти харчування (наприклад фунт добірної телятини задньої частини коштував тринадцять копійок, яловичини – дванадцять копійок, а баранини – двадцять і далі за списком за рішенням від 6 березня).
Крім того місто, в якому вже вісім років як працювали два металургійних підприємства (“Нікополь” і “Провіданс”) нормальне забезпечення околиць продуктом №1 так і не було налагоджено – в управу постійно надходили і розглядалися по кілька разів скарги від місцевих жителів на якість (у зв’язку із транспортуванням на возах під відкритим небом хліб часто потрапляв до споживачів в забрудненому або розмоклому вигляді) і час завезення його до споживчих лавок (постачання проводилося занадто пізно, особливо в брудну погоду, тому робітники просто не встигали його купити). В результаті Правління “Провіданс” виклопотало-таки право облаштувати на заводському базарі власну хлібопекарню.
І звичайно при всіх проблемах міста 13 листопада гласні прийшли до висновку про катастрофічний брак для міста постійного цирку. Для Івана і Петра Яковенків, які погодилися опіуватися цим питанням, було видано дозвіл на облаштування його і ділянку за палацем Данилової поруч з казармами на шість років з орендною платою триста рублів. При цьому спорудження театральних підмостків, як елемента більш високої культури, залишалося на розсуд власників закладу. Добре, хоч на вимогу Є.К. Калера в рішення думи було внесено уточнення про небажаність проведення в майбутньому цирку лотерей, які залишали малозабезпечених жителів без останнього гроша.
Ось такими були маріупольські реалії початку XX століття, хоча, як показує життя, українське суспільство, не дивлячись на величезний стрибок науково-технічного прогресу і пережиті випробування, так і залишилося на нижчій щаблі свого розвитку.