Трагедія короля епізоду

Його шалено любила кіноплівка і публіка, а партійні бонзи поглядали зверхньо, не заважаючи творити магічне дійство на екрані. Навіть серед свого талановитого акторського кола він здобув славу веселого жартівника, який своїми жартами доводив до сліз грандів вітчизняної кінематографії. Борислава Михайлович Бурундуков – людина-легенда.

Щаслива випадковість в особі ректора театрального інституту ім. Карпенко-Карого Миколи Задніпровського, який побачив юне дарування на сцені аматорського театру київського заводу “Арсенал”, круто змінила життя вчорашнього випускника Київського будівельного технікуму. Його кінокар’єра почалася вже на перших курсах театрального (“Квіти на камені” Сергія Параджанова, 1962), а потім, не дивлячись на специфічну зовнішність охарактеризовану приймальною комісією як “типовий виконроб”, тридцять років котилася як по накатаній, з двома періодами роботи в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки та Київській студії кіноактора.

Незвичайний простовато-хитруватий типаж, що лише на мить з’являвся в кадрі з двома-трьома яскравими фразами, закохував у себе критиків і глядачів, нагородивши його народним званням короля епізоду і чарівника маленької ролі. За ними не встигала офіційна влада – в реєстрі нагород Борислава Михайловича значаться лише два дипломи Всесоюзних кінофестивалів (Ленінград 1968, Вільнюс 1981) та Державна премія України ім. Довженка (1995).

Його незабутні образи Федулова з коронною фразою: “Афоня! Рубь гони!” або інспектора Лейстреда з нетлінного одинадцятисерійного серіалу про пригоди Шерлока Холмса і Доктора Ватсона та багато-багато з 157 робіт перетворили Бурундукова на легенду вітчизняного кінематографа.

А тим часом доля завдавала по улюбленцю публіки удар за ударом: перший інсульт у віці сорока шести років, складна операція з видалення гематоми, ще два інсульти за тринадцять років, після останнього з яких в 1997-ому він уже не оговтався, практично перетворившись на повного інваліда, важке матеріальне становище без допомоги держави і останні роки життя практично без мови і руху. Його іноді ще відвідували – директор кіностудії ім. Довженка Микола Мащенко та шанувальники його таланту. Сім’я перебралася до батьків дружини Катерини зі столиці до Київської області, де вона одна доглядала за ним.

Першого березня 2004-ого Борислав Бурундуков відзначав своє 66-річчя, а за десять днів його не стало, тоді-то влада, якій це вже нічого некоштувало, згадала про українського актора – Леонід Кучма надіслав телеграму з виразом глибокого співчуття і визнанням заслуг.

І після смерті слава золотим шлейфом продовжувала супроводжувати ім’я Борислава Михайловича, живучи в його героях і ролях, а також нових знятих документальних фільмах про його творчість (Борислав Брондуков в “Моя срібна куля”, “Як йшли кумири. Борислав Брондуков”, “Борислав Брондуков. Комедія з сумним фіналом”, “Борислав Брондуков. Перший після Чапліна”, “Борислав Брондуков. Комік з сумними очима”).

30-05-2019 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.