Вона народилася в українській Одесі зразка 1889 року зі величезними крилами поетичного таланту за спиною, під нещасливою зіркою особистого раю, щоб увійти в літературну історію країни, нагороди якої вона не визнавала і закінчити своє життя так і залишившись загадкою. Ім’я їй Анна Ахматова з дворянського роду інженер-капітана II рангу Андрія Антоновича Гордієнко.
У дворічному віці вона покинула батьківщину разом з переходом батька у служіння московському великому князю Олексію Михайловичу, щоб після розлучення батьків через три роки з матір’ю Інною Еразмівною Стогової повернутися в Україну – то були Євпаторія, а потім Київ.
Першим захопленням зовсім ще юної гімназисткою Царско-Сільській Маріїнки став університетський приятель чоловіка її старшої сестри, Володимир Голенищев-Кутузов, чия нелюбов залишила глибокі шрами на серці майбутньої великої поетеси, і стала передоднем її першої великої любові.
“Лебідь гордовитий”, як називали Миколу Гумільова у вузькому колі, навчався разом з молодшим братом Володимира в Царськосільський гімназії. На одній з молодіжних зустрічей він безнадійно закохався в тоненьку фігурку 14-річної Анни. Майбутній поет кілька разів пропонував своїй дамі руку і серце, але вона щоразу відмовляла, так що від безвиході він тричі намагався накласти на себе руки, а потім посватався до Лізи Дмитрієвої і через неї стрілявся на дуелі з М. Волошиним.
Після шестирічної облоги Анна здалася. Правда на церемонії одруження з Гумільовим, що відбулася 25 квітня 1910 року, не були присутні рідні нареченої, бо відразу порахували цей союз приреченим. Відразу після укладення шлюбу Микола почав зраджувати дружині і тяжився її товарисьстом, хоча вона залишалася “богинею його душі”, а поетеса подарувала йому сина Льва. Не народжена для сімейного життя українська “Північна зірка”, яка була страшно непрактичною і фактично не вміла готувати, без особливих заперечень віддала хлопчика на виховання своєї матері.
А потім був чарівний Париж. Небеса послали поетесі, яка через заборону батька друкувалася під прізвищем своєї прабабусі Параски Феодосіївни Ахматової, бурхливий роман з епатажним митцем Амадео Модільяні (Моді). На його полотнах в костюмі Єви вона спокусниця і повелителька, а почуття пережиті з ним сильно вплинув на подальшу творчість зірки поетичного слова.
На батьківщині її чекали Мандельштам, Блок, Пастернак (останній сім разів просив її руки) і Микола Недоброво, який сам шалено закоханий в жінку-міф, необачно став посередником у знайомстві її з Борисом Анрепом. Нечасті зустрічі з об’єктом жадання лише розпалювали літературний запал Ахматової – його образ присутній у сорока віршах поетеси, ось тільки Борис не поділяв її почуттів.
Чим полонив цю яскраву представницю “Срібного століття літератури” довгий заїка з недобрим блиском очей за скельцями окулярів і вічною люлькою в зубах та ще й хворий на сухоти знавець клинопису – залишається лише гадати. Болісний роман з Вольдемаром Шилейко тягнувся довге десятиліття (останні п’ять років по згасаючій), доки до неї не прийшло усвідомлення всього жаху життя з деспотом, який забороняв їй писати, її творами топив піч, шалено ревнував, змушував годинами переводити з ассирійського, колоти дрова, спати на тахті, що стояла на цеглинах. Остаточну крапку було поставлено 8 червня 1926-ого.
Анна не підтримала більшовицький переворот 1917-ого, не дивлячись на прихильність нової влади до її творчості. Тим менше стало причин любити червоних після розстрілу 25 серпня 1921 року Гумільова, хоч вони і розлучилися офіційно за три роки до цього. Однак залишати окуповану люмпеном батьківщину, нехай навіть заради чарівності Парижу разом з Артуром Лур’є, вона відмовилася.
Пізніше в житті Ахматової з’явився колишній комісар Ермітажу Пунін, який на додаток до всіх слабкостей її попередніх супутників (любовні пригоди на стороні, педантизм, ревнощі, побутові проблеми і строгий контроль) мав ще й законну дружину Галину Аренс. Якийсь час вони всі втрьох проживали в його квартирі, а в решту часу професор писав поетесі довгі листи. Цей так і не узаконений зв’язок (при тому, що Анна практично врятувала його від розстрілу після другого арешту) тривав п’ятнадцять років і закінчилася розривом 19 вересня 1938-ого.
Відносини з патологоанатомом Володимиром Гришиним (1944) та секретарем британського посольства Ісаєю Берліним (1945) також не знайшли свого подальшого розвитку, зате творчість Ахматової, яка до 1960-х перманентно в союзі піддавали опалі, отримала міжнародне визнання: номінація на Нобелівську премію, італійська премія “Етна-Таорміна”, почесний диплом Оксфордського університету, причому вперше в історії ректор сам спускався до номінанта сходами. А 5 березня 1966 року української “Північної зірки” не стало.