Вся правда про цей жахливий радянський злочин вже багато десятиліть зберігається на самих далеких поличках в таємних льохах однієї в брудніших і безжальних організацій всіх часів і народів, яке на офіційних сторінках історії кров’ю мільйонів українців закарбувала своє ім’я під різними личинами: ЧК, НКВС, КДБ, ФСБ. Якщо б не Дмитро Романович Шупта, який сам потерпав через московські переслідування за свою українську національну свідомість, та його поема “Колимські дівчатка”, то і зараз цей один з багатьох фактів червоного терору такі не побачив би світ.
На 1949 рік в радянських концентраційних таборах прибували мільйони українців, білорусів, прибалтійців, яки не хотіли коритися комуністичному режимові, а також члени їхніх родин, як головна їхня зв’язуюча ланка із зовнішнім світом та опора в засланні. В’язні без зважання на стать використовувалися як безкоштовна рабська сила в пекельних умовах північної Колими – дванадцятигодинний робочий день, п’ятдесятиградусний мороз, жалюгідний пайок баланди. Смертність була надвисокою, але для червоних рад недостатньо.
Тому з Москви до Магадану приходить надсекретний наказ на ім’я генерал-майора Івана Петренко про звільнення для нової партії політичних в’язнів трьох тисяч койко-місць з приміткою, що виконане завдання мало бути в першу чергу за рахунок українських дівчаток “дабі не рожали бандеровцев”.
Наказ отримано – наказ виконано. Дівчаток, старшій з яких було лише чотирнадцять, забрали від батьків одного літнього ранку і під дулами автоматів повели на болота. Крок, ще один… і одна за одною московська земля поглинала юні українські душі. Деякі відмовлялися покірно йти на вірну смерть, їх вірні солдати кровавого режиму штовхали в багнюку зброєю. Три тисячі останніх подихів, і борг кровавих катів збільшився ще втричі.
А тим часом батьки не знаходили собі місця від хвилювання, бо чули здалека поодинокі постріли. Марно чекали вони повернення своїх донечок, або хоча б їхніх конвоїрів, щоб розпитати про долю дітей – до концтабору повернулися лише самі сторожові вівчарки.
Що стало з охоронцями-катами досі московське ФСБ охороняє сьома печатками, історія зберегла лише відомості про страшний кінець в ракових муках головного вбивці українських дітей – Петренко помер вже за рік, хоча це – замала ціна за весь той жах, що встиг він наробити на цій грішній землі.