Є на куту біля притулку душі старого Маріуполя, яка причаїлася десь на затишній гілці у кроні вікових дерев Міського саду, стара занедбана будівля прихована від випадкового погляду пересічного містянина високим кам’яним парканом та широкими лапами старезних ялинок – лише вежа з стрімкою стріхою під охороною печального жіночого обличчя наче ширяє над ними, зачаровуючи і полонячи душу.
Це старовинний будинок колишнього міського архітектора Віктора Нільсена, який він побудував для власної сім’ї десь на рубежі перших двох десятиліть ХХ століття. Витончений і ненав’язливий він більше нагадує маленький середньовічний замок, ніж типового обивателя маріупольського міського центру, що дозволяє людській уяві розігратися у всю силоміць, тим більш за відсутності офіційної історії.
Так народний поголос наполегливо пов’язує причину існування будинку із донькою архітектора, хоча одні стверджують, що він зводився для неї, а інші – в пам’ять про неї. Міська легенда стверджує, що прекрасна юна діва в віці п’ятнадцяти років від народження важко захворіла на хворобливий біч XIX століття-тиф, голос якого в нільсенівські часи вже слабшав, але ні-ні та й давався в ознаки.
Кілька довгих тижнів батько дивився як крок за кроком життя покидає тіло його улюблениці – все тоншою ставала її постать, все слабшими – рухи і гарячковий рум’янець блід на очах. Лише хворобливий блиск прекрасних очей ставав все сильнішим, святкуючи перемогу тифу над слабким людським тілом.
Батьківській печалі не було кінця. Навічно в його душі оселився смуток, і талант найшов йому вихід у сумних жіночих маскаронах на фасаді його нової домівки – то німфи тужать по юній дівочу душу, що відлетіла на небеса занадто завчасно. А ще під час безкінечних осінніх маріупольських дощів, коли здається, що мілкі краплі їхні будуть сипатися на землю вічно і сонце назавжди потонуло в цій сірій безодні неба, сльози звивистими доріжками збігають по кам’яним обличчям німф.
Давно вже нема на світі талановитого маріупольського архітектора. Навіть тіло його покоїться в чужій землі. А його сльози по втраченій доньці так продовжують крапати крізь століття. Можливо це – лише легенда, але хто знає…