Непрямо підтверджено існування головного храму Кальміуської паланки в гирлі Кальміусу ще в першій половині XVIII століття запитом місцевого полковника Андрія Порохня до Кішу за наданням деревини для його ремонту від 1754 року, хоча від митрополита Тимофія Щербацького на його освячення надійшов лише похідний антимінс.
Загроза чергового збройного московсько-турецького протистояння, дії якого мали як завжди розгорнутися на українській землі, в 1774-ому змусила козаків сховати святі реліквії в Самарському монастирі, а потім перевезти до церкви села Кам’янка. Але вже за два роки, коли за наказом Катерині ІІ московське військо знищило Запорізьку Січ, Паланка стала повітом Катеринославської губернії, а старшина була замінена на прийшлих з лівобережжя Кальміусу донців, тодішній новоприбулий генерал-губернатор Чертков знайшов в захищеному фортечною стіною місті пустий храм, на той момент кам’яний на кам’яному фундаменті під очеретом, з ієромонахом київського Межигірського монастиря та багато православного люду. Тому за його клопотанням в 1777-ому козаки повернули своє церковне начиння до Кальміусу.
Але на ліквідації Січи московська правителька вирішила не зупинятися і назавжди зломати центр опору на українських землях – козаків Кальміуської паланки було переселено в чисте поле з наказом побудувати місто Павлоград на річці Вовчий, а їхні спорожнілі будинки в гирлі Кальміусу зайняли греки-переселенці з Кримського півострову.
На другий день після приходу в місто, 27 липня 1780 року, ватажок переселенців з Кримського ханства митрополит Ігнатій відсунув від служіння місцевого протопопа Романа Кошевського і оголосив Миколаївський храм разом з усім начинням в своєму підпорядкуванні. Причому він відмовився повертати козацькі святині законним власникам.
Між українським воїнством та греками не виникало ніякої ворожнечі до цього випадку (про що свідчать документи), а після – чисельні жалоби від них на Ігнатія полетіли до преосвященного Никифора, а той в свою чергу перенаправив їх за відсутності ієрархічної влади над греком до світської канцелярії азовського губернатора Черткова (хоча запит до Ігнатія на роз’яснення ситуації фактичного відбирання прибульцями козацького майна він все ж послав).
Генерал-поручик одразу став на бік відселених козаків, а митрополит довго не міг дочекатися на відповідь з Кальміусу, який врешті-решт доповів, що Ігнатій це зробив з дозволу царського фаворита Григорія Потьомкіна.
Вирішення справи затягнулася, а тому в решті-решт козаки дали згоду на купівлю греками їхнього іконостасу на полотні писаному, але громада відмовилася бо мала своїх чотирнадцять штук з Криму. Майно (звичайно ж без будівлі, яку перехрестили на Харлампіївський собор) повернули власникам, але павлоградці так і не дочекалися найкоштовніших предметів – срібного монастирського кадила із зображенням двоголового символу імперії, дзвону та хреста з мідними прикрасами тонкої української роботи, який потім потрапив до храму села Богатир.
За дванадцять років після цих подій храм запорожців став частиною новозбудованої соборної будівлі Харлампіївського, на пам’ять про що її правий приділ був освячений на честь святого Миколая, другий боковий – на честь Георгія Переможця. Більшовики знищили святиню, але про неї досі нагадують збережені імена вулиць – Миколаївська та Георгіївська, що ідуть по боках вздовж головної від старого маріупольського центру від місця, де колись знаходилися однойменні вівтарі.