Доля однієї з найпривабливіших міських пам’яток для миколаївської малечі тих часів, Акваріум-зоосад, з приходом до влади люмпена під червоними стягами зависла фактично на волосині, бо заволодіти легко, але щоб діамант заблищав всіма гранями в нього треба вкласти душу. А яка там душа, коли все “народне” (читай нічийне).
Спочатку запеклу війну за виживання свого дітища з нової владою вів Микола Павлович Леонтович. Два десятиліття протистояння звичайної людини каральній машині величезної країни, перемінні успіхи і передбачуваний програш – 28 липня 1937-ого радянські КДБісти заарештували українського науковця по звинуваченню у контрреволюційній діяльності і подальші жахи його долі Історія приховала від очей людства.
А попереду вже майорів привід війни між тими, хто підписав секретний пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року по розподілу Європи навпіл і було лише питанням часу хто з цих “союзників” порушить його першим. Звичайно ж із тварин було мало зиску для країни рад, бо то – не заводи з виготовлення зброї та не цінності, які з користю можна продати, щоб продовжити кровопролиття. Тому миколаївський зоопарк лишився на поталу німецьких окупантів разом із відданим персоналом, у якого, на відміну від керівництва країни, ще лишилося почуття відповідальності за тих, кого приручили.
Перед відступом з міста червоні підірвали промислове начиння, яке не встигли евакуювати, плюс постійне бомбардування. Уламки та осколки летіли у всі боки, в тому числі на територію зоопарку. Робітники закладу за наказом директора в цьому суцільному пеклі намагалися врятувати якомога більшу кількість тварин, ховаючи їх в льохах та маскуючи входи. А вже 16 серпня 1941-ого місто-порт було окуповано. На той час зоосад налічував 135 видів тварин, і всі вони хотіли їсти.
Директор Федір Григорович Ничиков разом з нечисельним лишеним персоналом та дружиною Людмилою Єфимівною робили що могли – дістали всі стратегічні корми та організували підвезення води з річки Інгул, але запаси скоро скінчилися, в тім як і електрика. Багато рибок загинули без аерації. В перший найважчий місяць містом весь час курсували робітники зоосаду в пошуках палих від бомбардування коней, щоб зрізаним з туш м’ясом прогодувати хижаків.
Через місяць директора було викликано до комендатури з ціллю уточнення потреб Миколаївського зверинцю, після чого поступово його штат виріс до двадцяти чотирьох чоловік та із забезпеченням проблем вже не було, так що весь німецький період двері його були відчинені перед відвідувачами.
При відступі фашисти вбили всіх левів та ведмедів, решту мешканців персоналу під головуванням директора Ничикова вдалося врятувати, не дивлячись на погрози по підриву зоопарку, зачинивши вхідну браму та хвіртки. І хоча більша частина унікальної колекції була втрачена, він вижив і продовжує свою роботу донині.