Український великий стіл

Українські побутові традиції існують багато-багато століть і передаються від матері до доньки для захисту родини на духовному рівні та довгого, щасливого, здорового життя всіх її членів. Їх виплекала сама українська історія в хитросплетінні дохристиянських вірувань та релігії, щоб закарбувати пам’ять пращурів в маленьких дрібницях.

Найсвятішою річчю української оселі був великий стіл, за яким збиралася вся родина увечері після важкого дня або в святкові дні. Завжди охайно прибраний із вишитою скатертиною — він був годувальником і окрасою будинку, “Божою долоню”. Саме тому стіл використовували лише для спільних сімейних трапез, і ніколи для приготування їжі (господиня поралася за меншим приставним столиком або козлинчиком біля лавки) або інших робіт окрім приготування хліба.

На великий стіл також не можна було класти або залишати буд-які речі не приготовані для приймання їжі, особливо це стосується порожніх пляшок (до неприємностей), ножів (до сварки) та ключів (до втрат). Також неповагою було класти на нього лікті або сидіти, тим більше лежати (останнє – до смерті). Порушення цих неписаних правил пророкує втрати та різні біди. А ось сидіння на розі має в народному поголосі двояке значення — з одного боку людина лишиться довгий час самотньою (не одруженою), а з іншого — скоро отримає власну оселю (кут).

По “годувальнику” не можна грюкати, особливо бити великодні яйця, до ображає саму суть свяченої реліквії. Прибирати стіл теж треба з повагою — ніколи папером, бо вважається, що після такого витирання лишаються крихтки хлібу, що не сподобається духу-охоронцю оселі. Також не варто прибирати стіл просторуч аби разом із сміттям не згребти з будинку всі гроші. Добрим знаком вважалося просипання на стіл цукру та борошна, що обіцяло достаток в родині, в той час як сіль — до сварки. А ось розлита вода — до негоді, на відміну від чаю та кави, які віщували неприємності.

Щоб відігнати нечистого під великий стіл клали щось залізне, а зверху по кутах — зубки часнику. Вважається, що за столом часто відпочівають духи пращурів, тому перш ніж сісти, треба дмухнути на стілець або лаву, щоб їх не придавити. Заклик “до столу” означає початок ритуалу вечері, бо сніданок та обід зазвичай у кожного члена сім’ї був свій. За столом всі мали своє власне місце, а головував — чоловік.

І зараз ці традиції-повір’я живуть в будинках сучасних українців, дивно поєднуючись з прогресивним ХХІ століттям.

20-01-2020 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.