Матеріальне підтвердження історії, застигле у вічності українських археологічних артефактів, завжди було потрібно Московії як повітря, щоб формалізувати свою вкрадену у України-Русі велику історію. Тому боротьба за них триває стільки, скільки продовжується намагання північних варварів підкорити і знищити тих, пращури кого споконвіку жили від Сяну до Дону.
Перший серйозний наступ на археологічному фронті почався, коли московити після розгрому Запорізької Січі (1775) привласнили всі здобуті генералом Текелі козачі атрибути (клейноди, прапори, зброя, документи), вивезені за наказом Катерини ІІ в Петербург. За цим був Третій поділ Речі Посполитої (1795), окупація більшої частини української землі та оголошення на весь світ себе спадкоємицею Київської Русі (1772). Ну звичайно ж, не можна було пишатися своїми пращурами з мокшанських боліт та річки Москви (із слов’янської — гниль, багнюка), котрих з первісного ладу фактично вивели полудикі кочівники Золотої Орди в другій половині XIII століття, заснувавши татаро-монгольський улус зі збору данини. І це в час, коли поріднитися з київськими князями вважали за честь королівські будинки Європи.
Наступним кроком присвоєння матеріальної історії московським царським урядом стало створення Імператорської археологічної комісії 2 лютого 1859 року, основним призначенням якої став пошук і вивезення до столичних музеїв та архівів знахідок і документів здебільшого цінних в грошовому відношенні (не дорогоцінний артефакти залишалися без уваги, як і старовинні монети, які йшли прямо на переплав). В основному її експедиції працювали на підконтрольній Росії українській території (шість з п’ятнадцяти імперських з’їздів були присвячені виключно їм).
А потім був більшовицький переворот 1917-ого, і Україна нарешті отримала довгоочікувану незалежність. Новостворена Центральна Рада невдовзі після створення направила жорсткий офіційний запит до Москви з вимогою повернути українську історичну спадщину, на що червоні, як не дивно, погодилися з офіційним формулюванням “дар на знак братньої любові”, хоча під різними приводами процес росіяни гальмують. В решті-решт Україна так нічого і не отримала.
Потім будуть радянська окупація і всеохоплювальний грабунок України ненажерливим до чужого майна люмпеном — все що мало грошову цінність викрадено, що немало — викинуто на смітник. Безліч артефактів, особливо релігійних, зникло в тому божевіллі, а цінніші з приватних та міських колекцій в решті-решт осіли в московських та пітерських музеях через урядові конфіскації та арешти вже у самих грабіжників.
За рад практика пограбування продовжилася, коли під прикриттям “всесоюзних виставок” історичні раритети вивозилися до Росії, там приписувались вже до місцевих музеїв, щоб більше вже не повернутися на батьківщину. І хоча в 1930-х уряд УРСР намагався ще раз повернути національне надбання, все нові археологічні знахідки осідали в музеях Московії.
Після окупації Західної України ради швидко дісталися і до золота “Львівського національного”:/uk/1685/palats-kornyakta, і приватних колекцій іменитих сімей Галичини, і безлічі унікального церковного начиння багатих храмів всіх релігій та конфесій новоокупованих земель. Союзники рад, німці, довершили справу — тільки за офіційними даними в період з 1941 по 1944 роки ними було пограбовано близько двох сотень українських музеїв, з яких відступаючі червоні не встигли вивезли експонати.
Нова спроба повернути хоч частину своєї історії уряд УРСР прийняв в 1950-х, але знову безрезультатно. Цілком офіційно під виглядом наукових досліджень в 1960-1980-х з країни були вивезені нові численні раритети, які поповнили колекції Ермітажу, Третьяковки та інших. Останній офіційно викрадений — черкаський скарб з монет та срібного чоловічого поясу, який відправили до Москви влітку 1991-ого для оцінки, який досі, не дивлячись на чисельні звернення української сторони, так і не було повернено.
Експозиції хвилинах російських музеїв на зараз здебільшого складаються з українських артефактів вкрадених, вивезених, поцуплених протягом двох століть. Причому за браку коштів, на Москві не гребували приторговувати краденим — чимало було продано закордон для поповнення її скарбниці (в тому числі частина колекції Ханенків, Києво-Печерської лаври, Алчевських). Але на досягнутому Росія не зупиняється і після анексії українського Криму та частини Донбасу в 2014-ому всіма способами намагається покласти свої брудні лапи на унікальне Скіфське Золото, що було знайдено в кургані Товста Могила біля Покрова і на момент акту агресії знаходилося в Амстердамі, і це не рахуючи вивезеного з кримських музеїв.