Зараз це село-привид, в якому офіційно мешкає єдиний господар, сам більше схожий на духа з далекого-далекого минулого, коли українські пращури лише обирали своє місце на цій благодатній землі. Недарма ж його кличуть Скіфом (Олег Петрик) — він самоназваний хранитель цього великого музею під відкритим небом, який колись був другою козацькою столицею.
Саме так, на дніпровському півострові загубленому в гущавині прибережного лісочку доживають свій сумний вік свідки української історії, яка почалася ще в далекому VI столітті, коли було споруджене Трахтемирівське городище. Хоча насправді життя тут жевріло сотні тисяч років тому. Але один факт закарбував його ім’я в історії — передача міста із землями до самого Чигирину Стефаном Баторієм десь в другій половині XVI століття гетьманату для протистояння турецько-татарським навалам з силами не менше ніж шість тисяч вояків. Документально цей статус було закріплено королівським привілеєм 1578-ому.
Тоді-то віддалений, захищений скелями півострів і почав перетворюватися на розкішну резиденцію, де старшина ховала свої багатства, ставши колискою реєстрового козацтва. Причому вирішальним моментом вибору саме цього місця став старовинний Зарубницький монастир, що був зведений з каменю ще в ХІ столітті і шанувався запоріжцями як найбільша святиня.
Відбудована фортеця, що служила адміністративним центром Січи, мала всю інфраструктуру середньовічного міста із будинками запорізької старшини та гетьмана, квартирами реєстровиків, великими запасами провіанту, скарбницею, арсеналом, шпиталем, притулком для хворих та немічних козаків. Саме сюди їхали з посольством для укладання військових союзів чи вічного миру посланці іноземних держав, тут на нарадах приймалися всі доленосні рішення, навчалося духовенство для козацьких церков.
Причому з часом роль Трахтемирівської фортеці на міжнародній арені все більше зростала — в 1621-ому козаки на чолі із Петром Конашевичем Сагайдачним вітали тут єрусалимського патріарха Феофана III, в турецькій історії її ім’я закарбував претендент на султанський престол Ахія (називав себе сином султана Мухамеда ІІІ від грекині), якому вона дала прихист з подачі місцевого архимандрита Іова Борецького від осмаських домагань (1625), і сумнозвісна Чорна рада, яка викликала Руїну із занепадом України (1663).
Від тієї величі, яку бачили мандрівник Гійом Левассер де Боплан та посол цісаря Еріх Лясота фон Штенбау, час не лишив майже нічого — турки, німці та ради добре попрацювали, щоб не лишити від твердині каміння на камені, хоча в свій час вона бачила чимало історичних постатей: Остафій Дашкевич (канівський староста), Оліфер Голубчас (голова реєстрових та нереєстрових козаків), Пйотр Коморовський, Богдан Хмельницький (гетьман), Микита Швачка та Савва Майдоборода (ватажки повстанців).