Вони вплітали в кінчики своїх кіс сталеві шипи, щоб в місцях удару ними ворогів розквітали українські маки. Вони зрізали своє розкішне волосся, перетворюючись з дівчат на юнаків, щоб легше було годинами лежати в засаді. Вони йшли на війну, щоб захистити своїх дітей і рідну домівку, коли в селах вже не лишалося чоловіків. Вони поневолені, але нескорені кидали своїх немовлят під копита незліченні полчища Московської орди, щоб їхні діти ніколи не стали рабами. Вони — берегині рідної землі, вони — українки.
Історія українок-воїнів почалася за довго до теперішньої російсько-української війни. Недарма ж де-які історики, базуючись на нотатках Геродота від V століття до н.е. про войовничих мешканок Понту та Меотиди, які майстерно володіли всіма відомими на той час видами бойової зброї від меча до луку зі стрілами, наполягають на праукраїнському походженні всесвітньовідомих амазонок. Вони мали власну, суто жіночу державу, хоча для продовження роду могли знаходитися у нетривалих стосунках із чоловіками сусідніх племен, і при цьому на рівних билися із добре зорганізованими військами фрагійців, коринфіців, ахейців.
Побічно підтверджують існування інституту жіночого воїнства археологічні розкопки скіфського кургану, проведені 1920-ті біля стратегічної переправи Кременчук — Крюків, де у похованні поруч із витонченими прикрасами знаходилася зброя. Цей факт науковці трактують двояко — або поховання належало жінці-воїну, або в ньому знайшла вічний спокій представниця шановного роду, що загинула на полі бою із зброєю в руках.
Про “склавинок” (слов’янок), що склали свою голову на полі бою згадує і візантійський патріарх Никифор у своїх замальовках битви ромеїв з об’єднаним аваро-слов’янським військом в 626 році під Константинополем. Після епічної битви на полі знаходили в тому числі тіла полеглих жінок-воїнів із зброєю в руках.
Найяскравішою та найвойовничішою постаттю Київської Русі є звичайно княгиня Ольга, яка не тільки взяла на себе керівництво державою після вбивства свого чоловіка Ігоря І за твердженням “Повісті минулих літ”, а ще й жорстоко помстилася древлянам за його смерть, фіналом чого стало спалення їхнього міста Іскоротень. А згідно народного фолклору ще були Настя Микулична (молодша донька богатиря Микули Селяниновича та дружина Добрині Микитича), Настя-королівна (дружина богатиря Дуная Івановича) та багато інших, які належали до паляниць (жінок-воїнів). Цікаво, що у тому ж літописі згадується про українських амазонок XII століття.
Потім на довгі століття каста войовниць зникає з архівних сторінок аж до початку визвольної війни 1917 — 1921 років, коли українки стали пліч-о-пліч із чоловіками, щоб поновити свободу рідної землі від московського ярма. Чого варта лише історія Олександри Соколовської (повстанська отаманша з позивним “Маруся”), яка в своїх чоботях з острогами, короткій спідниці та шапці з написом на шлику “Смерть ворогам України!” в свої неповні сімнадцять очолила загін в сімсот багнетів, десять кулеметів та три гармати. Чи перша в Україні власниця єдиного ордена УНР, Харитина Пекарчук, яка відзначилася безпрецедентною відвагою у Зимовому поході, двічі отримавши важке поранення.
А потім Україна по волі Московії знов опиниться в епіцентрі бойових дій Другої світової війни, і на захист стікаючої кров’ю країни знов разом з чоловіками піднімуться амазонки ОУН та УПА – Омельчук Ганна (позивний “Мама”), яка лишилася разом із своїми підопічними, двадцятьма п’ятью пораненими повстанцями, намагаючись до останнього врятувати їх від смерті, і загинула з ними під вогнем польсько-німецьких окупантів. Або Чорна Марта — підпільниця ОУН, голову якої гітлерівське гестапо оцінило в десть тисяч рейхсмарок і яка обрала смерть замість тюрми.
Нове трете тисячоліття і старий ворог в обличчі Московії знов прийшов на українську землю, щоб підкорити та зганьбити. І нове покоління українок-воїнів стало до лав ЗСУ, щоб захистити майбутнє своїх дітей. Вони пройшли крізь влаштований російськими окупантами Іловайський котел та важкі бої за Дебальцеве, біля двадцяти семи тисяч їх зараз стоять на сторожі мирного життя Неньки та її мешканців. Вони в різних званнях, в різних частинах, кожна скромно виконує добровільно взятий на себе обов’язок. Кров амазонок досі живе в їхніх спадкоємицях ХХІ століття крізь століття намагання східного сусіда знищити Україну.