Сватання - перший крок до щасливого шлюбу

Це саме вона, до зустрічі з якою він йшов усе своє свідоме життя, шукаючи в кожних дівочих очах, постаті чи легкій ході її тінь. Важкий перший життєвий вибір зроблено – вона десь поруч, але чи схоче пройти з ним все життя – ще й те питання, яке страшно спитати, а ще страшніше так і не вимовити.

Тому для місцевої рекогносцировки за давньою традицією спочатку хлопець засилав до хати своєї обраниці друзів-родичів, які мали отримати попередню відповідь. Саме від сватів (староста, посланець, говорун, дружко), як їх називають в народі, в деякій мірі залежала прихильність чи відмова сім’ї обраниці, тому до їх вибору ставилися дуже прискіпливо – це мали бути переконливі, балакучі, кмітливі та веселі хлопці, за старшого з яких зазвичай обирали одруженого чоловіка шановного, кмітливого та гострого на язик.

Успіх місії був дуже хиткий, тому в народі існувало багато прикмет на цей рахунок, першою і головною з яких було якнайшвидше подолання відстані до дівочої хати в повному мовчанні, щоб ніхто не перестрів і не поглазив сватання. Саме тому про дату і шлях ходи староства всі його учасники мовчати, а для уникнення зайвої уваги односельців шлях до пункту призначення обирали городами. Швидке подолання відстані без пригод віщувало швидку згоду на шлюб.

Разом із собою дружка приносив хліб, який весь час манівців ховав від чужих очей. Його клали на рушник та віддавали батькові можливої нареченої після оголошення мети візиту, той клав його на свій стіл. Далі після хрещення на ікони починалося безпосередньо дійство сватання, коли з жартами та примовками в алегоричній формі “голуб” – “голубка” або “мисливець” – “куниця” чи “князь” – “лисиця” посли хлопця намагалися засватати йому наречену, розігруючи ціле дійство перед батьками обраниці. При цьому сама молодиця сиділа в куточку біля пічки за окремим столом, а свати стояли, щоб вона швидше погодилася вийти заміж і не засиджувалась в дівках. Добрим знаком було одразу по входженню до хати постукати по якоїсь дерев’яної частині інтер’єрів чи меблів.

Зазвичай, якщо пропозиція руки і серця не була прийнята – дівчина повертала хліб старостам. Знаком різкої відмови був піднесений нею гарбуз чи макогін, свати у такому випадку намагалися виходячи з хати гучно плеснути дверима, а батьки не припустити цього (то був знак що молодиця так і лишиться не одруженою). В разі невизначеності батьки випроваджували гостів із зітханнями, що у доньки ще не вистачає посагу, як натяк на відтермінування остаточного вироку для хлопця.

У разі сприятливого ставлення при першому сватанні посланці також не отримували прямої позитивної відповіді, бо це могло трактуватися як намагання батьків швидко позбутися доньки, але хліб лишався в домі дівчини, в замін чого вона давала рушник в якості запрошення на другу зустріч та запоруки майбутньої згоди.

Друге сватання вже було на рівні батьків молодят, причому гарною прикметою було, якщо свекруха постукає підбором о поріг хати при вході (щоб дівчина не дала задньої). На той зустрічі вже прикметно обговорювали питання заручин (дату, кількість учасників, стіл та інше), а також оглядини хати та господарства майбутнього нареченого. Зустріч закінчувалася веселими піснями та гулянням. Наступними в черзі передвесільних урочистостей йшли заручини.

Цікаво, що ще півтора століття тому обряд сватання мав і зворотній напрямок – дівчина могла просити заручення у батьків чоловіка в його хаті, що було доказом гендерної рівності статей в Українській культурі, коли йдучи на війну чоловік лишав все господарство повністю на плечах дружини, як голови сім’ї. Сам процес сватання в такому випадку був той самий, але напряму дівчині намагалися не відмовляти (погана прикмета). Наші пращури були більш вільним ніж сучасне суспільство, де жінці відводиться лише пасивна роль.

17-05-2020 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.