Головне тотемне божество в звіриній подобі древніх слов’ян, з іменем якого пов’язують саме існування українського народу, звичайно не могло лишитися на задвірках забуття. Бо вовк, як символ сили, нескореності, свободи і єдності – найкраще уособлення справжньої української нації. Саме тому перевертні або вовкулаки з давніх давен були невід’ємною частиною українського епосу і як головні герої фігурують в багатьох літературних творах українських майстрів слова від Тараса Шевченка до Панаса Мирного, хоча насправді про людей-вовків писали ще давньогрецький Геродот та давньоримський Вергілій.
Однак серед безкраїх українських степів образ вовкулаки набув своїх об’ємних рис від класифікації В. Давідюка до сучасного наукового обґрунтування, коли в цьому вбачають прогресуючу порфірію із змінами фізичного та психічного стану особистості на звіроподібну.
Так вважається, що перевертнями можуть бути за походженням – народжені від звичайних людей (покара дітей за гріхи батьків – жінка завагітніла у святі дні чи побачила вовка під час вагітності), навернуті з доброї волі (чарівники, які зреклися Бога та тричі перекинулися через устромлений в землю ніж) чи зі злим наміром (перетворені відьмами або чаклунами за допомогою накидання вовчої шкури, підкладанням поясу під поріг хати). Причому відмінністю вовкулаки по роду, які стають вовками тільки в особливі нічні часи місяця, є рародження не головою, а ногами та поява на світ одразу із зубами. Чаклуни ж могли міняти свій облік із чоловічого на звіриний і навпаки за бажанням, а ось навернуті небораки мали ходити в звірячій подобі доки мотузка чи ремінь на їхній шиї не перетреться.
З огляду на дохристиянські традиції та вірувань, які своїми коріннями походили з сезонних циклів року, слов’яни вірили, що вірогідність перетворення на перевертня зростає у так звані «вовчі дні» (з дня осіннього рівнодення і до Коляди, коли зграя вчить молодняк) – пояснювали короткий світловий день «вовк проковтнув сонце». А також народний поголос стверджував, що в день народження сонця навернені вовкулаки поверталися додому, як символ закінчення процесу ініціації хлопців на справжніх чоловіків, що проходив в бойових походах тривалістю один, три чи сім років.
Ні, звичайно в народі винайшли протиотруту від злих чар – так можна було під пахвами вовкуна знайти місце, де сходяться всі крайці шкіри та стягти її розірвавши зв’язуючу мотузку, або зірвати ремінь на шиї, чи провести через утримуване в повітрі ярмо, або пробігти між ногами того, хто наклав чар, а ще спеціальними ритуалами за допомогою свічки, житнього перевесла чи ножа за допомогою доброї магії.
В козацьку добу легенди про вовкулаків набули нових барв завдяки сильним лицарям Запорізької Січи знаними під ім’ям козаків-характерників з їхньою надприродною силою, лікувальними та провидницькими можливостями, які допомагали їм уникати куль та не боятися ударів гострих шабель. Наочним історичним прикладом такої людини-легенди є Іван Сірко, саме прізвище якого вказувало на приналежність до вовчого роду (сіроманець – сталий епітет вовка), за що татари називали його «шайтаном» і довго по його смерті лякали ним своїх дітей.
Неуразливість в бою від холодної чи вогнепальної зброї зараз психологи пояснюють особливим психічним станом «глибоким занурюванням», коли в стані трансу відключаються майже всі нервові центри, а людиною движить лише єдина емоція – в донному випадку лють на ворогів, але таке самоналаштування здійснити дуже важко навить досвідченим майстрам, звичайній ж людині і зовсім неможливо. Що до заговорів проти поранень в бою для інших, то це скоріш за все був глибинний гіпноз проти страху та болі.
Навіть святий Юр, як правонаступник головного слов’янського бога Перуна та покровитель лицарства, тримав вовчу зграю в якості своєї охорони, власноруч готуючи для неї їжу. Саме тому в українській міфології вовкулака – це істота на боці добра, бо саме йому приписують знищення одвічних ворогів простого люду відьом, чортів та упирів, а вовк і зараз вірно служить символом-оберегом Сил спеціальних операцій Збройних сил України.