Історія
Після нетривалого перебування в руках сім’ї Калиновських та важкого періоду визвольної війни українців 1648 – 1657 років Умані пощастило опинитися в руках заможного роду Потоцьких (через передачу маєтностей Оленою Калиноською Станіславу Реве (1589 – 1667)), зусиллями яких місто поступово раз у раз поставало з руїн, крокуючи по шляху прогресу, та здобуло всесвітню славу завдяки Царіциному саду – Софіївці.
Так, коли десятиліття на українській землі панував відносний спокій, а жахіття останньої на той момент часу війни (Велика Північна 1700 – 1721 років) почали забуватися, здалося світ нарешті ступив в еру творення. Умань тільки-но відновила свої втрачені за минуле століття торгівельно-економічні позиції, тому тодішній власник Францішек Селезій Потоцький (1700 – 1772) зміг нарешті звернути свій погляд на духовно-соціальну складову її розвитку, заснувавши в 1765-ому місцевий монастир братів-василіян із величезною за мірками того часу школою первинно на чотириста учнів, що розташовувалася в стінах новозбудованого дерев’яного комплексу.
Але вже за чотири роки доля випробувала духовно-освітній центр на міцність – буремні роки Коліївщини 1768 – 1769 вогняним смерчем прокотилися по Умані, залишивши по собі гори обірваних передчасно життів з обох протиборчих боків та розорення. Василіянський монастир теж не встояв – частина його братії та учнів загинули, інші – рятувалися втечею, а самі будівлі було значно пошкоджені.
Господар не лишив своє дітище напризволяще і допоміг з відновленням святині, яка дуже швидко постала з руїн, щоб перетворитися на один з найбільших культурно-освітніх осередків України в останній чверті XVIII століття під захистом козацьких слобід навкруги, хоча кількість місцевих мешканців після тих трагічних подій відновлювалася ще довго. Паралельно поруч почалося зведення нового комплексу в камені, причому з урахуванням його подвійного призначення (у разі необхідності – оборонної споруди зі стінами метр завтовшки).
Після отримання уманьських маєтностей у спадок від батька Станіслав Щесний Потоцький (1751 – 1805) продовжив сімейну традицію підтримки місцевої греко-католицької обителі, закінчивши її перемурування в 1790-ому (при чому монастирській костел значився як діючий ще за п’ятнадцять років до офіційної дати закінчення робіт).
Перенесення в Умань головної графської резиденції Станіслава Щесного в 1795 році стало для монастиря та школи василіян справжнім дарунком небес – на початку XIX століття тільки кількість учнів сягала восьми сотень. Саме з числа останніх ініціативна група, що складалася с С. Гощинського, Ю. Залеського, та М. Грабовського, створили літературний гурток «За-Го-Гра», який поклав початок так званій «українській школі» в польській літературі.
Саме цікаве, що поряд з мурованим комплексом існували руїни старого дерев’яного кляштору, які були розібрані за наказом тодішнього власника Олександра Станіслава Потоцького (1778 -1845) лише в 1828-ому.
А через три роки граф Потоцький був позбавлений московською окупаційною владою своєї батьківської спадщини за участь в Листопадовому повстанні 1830 – 1831 років, василіянська школа була зачинена в наступному 1832-ому, а греко-католицька обитель розділила її участь два роки потому.
Місто-фортецю окупанти для закріплення своєї диктатури підпорядкували відомству військове поселень Київської та Подільської губерній в 1838-ому, під егідою якого колишній монастир було перетворено на військовий шпиталь, який містився в цих стінах наступні два десятеліття.
Потім система військових поселень була скасована, але зручні будівлі обителі лишилися в підпорядкуванні військових – тут розташувалася артилерійська частина з переобладнанням келійних корпусів під казарми.
В 1879 році весь василіянський комплекс разом із трьома десятинами землі перейшли до Міністерства юстиції з відкриттям 29 липня наступного року окружного суду, який містився тут до початку Першої світової війни 1914-1918 років.
А потім буде радянська окупація 1918 – 1920 років, під час якої будівля прихистила під своїм крилом різні громадсько-адміністративні організації, за що в народі отримала назву «Уманський смольний». В той же час для годування народних мас, які вимагали видовищ за відсутності хліба, в колишньому монастрі було влаштовано Пролетарський театр.
Саме сюди зі своїми виставами їздив Київський пересувний драматичний театр «Кидрамте» режисера-новатора Леся Курбаса (1887 – 1937), який пізніше був знищений тією самою окупаційною московською владою за вироком сталінської трійки по звинуваченню в українському націоналізмі. Хоча, його спадщина – драматична студія, яка складалася повністю з уманчан-любителів театру – продовжувала жити, даруючи світові таких зірок, як Микола Бажан (1904 – 1983).
Колишні ж монастирські приміщення в 1920-х для себе вподобав комітет профспілок, тому комплекс отримав прізвисько «Будинок спілок», діявший в Умані до початку Другої світової війни ХХ століття, яку почали радянський союз та фашистська Німеччина.
Після війни (в 1949-ому) спорожнілі, але майже не постраждалі монастирські корпуси окупаційна московська влада пристосувала під потреби Уманського філіалу Київського навчального комбінату управління підготовки рахівничих кадрів.
Пізніше його на посту знов змінили військові – з 1950-х комплекс використовувався штабом військової частини №62508 (авіаційна комендатура) в підпорядкуванні Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, якій протримався в цих стінах ще сім років після повернення української незалежності в 1991-ому.
Під українським сонцем будуть повернення статусу державного надбання, хоча з 1999 по 2006 рік комплекс ще перебував в довгостроковій оренді товариства «Слов’яни». І лише після закінчення дії договору його було пристасовано під адміністративні потреби Державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань» з влаштуванням маршруту «Таємничі підземелля василіянського монастиря», як достойний апофеоз різнобарвного, багатого на події життя в серці старого міста.
Архітектура
Монастирський комплекс представляє п-подібну з ризалітом по центру двоповерхову споруду червоної цегли на глибоких льохах із цілою мережею підземних ходів та внутрішнім двором на одній з головних вулиць поруч із центром старого міста, перспективу якої замикає двоповерховий корпус народного училища з підсобними приміщеннями та спортивним залом.
Василіянська обитель – доволі об’ємна споруда в класичному стилі (прямокутні вікна, пілястри французького русту із замковим каменем в капітелі, складнопрофільний лобовий карниз), торці якої прикрашені трикутними фронтонами в обрамлені фільонок з арковим вікном в центрі, великими лиштвами із замковим каменем в обрамлені фільонок, об’ємними квадратами міжвіконного простору та порталами входу з масивним трикутним сандриком в складнопрофільних фільонках. Внутрішнє планування – коридорне з однобічним розташуванням кімнат (частково змінене).
Підземні ходи з розгалуженою мережею кімнат проходять під всім комплексом (вважається, що йдуть і далі, з’єднуючи старі оборонні форпости міста). Вони викладені червоною цеглою, циліндричні склепіння включно. Внутрішній отвори коробових форм, як і велика кількість ніш. Досі зберігалися великий василіянський колодязь п’ятнадцять метрів глибини та прямокутні резервуари.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Черкаська область, м. Умань, вул. Небесної Сотні, 31.
Як дістатися
Автотранспортом по трасі М12 (Стрий – Тернопіль — Хмельницький — Вінниця — Кропивницький – Знам’янка) або М05 (Київ – Одеса). В місті по вулицях: Інтернаціональна – Київська – Тищенка – Європейська – Небесної Сотні – Визволителів, яка в районі площі Свободи проходить повз Василіянський монастир.
Громадським транспортом до Умані, а потім – міським до головної Соборної площі, поруч з якою по вулиці Небесної Сотні розташована адміністрація заповідника «Стара Умань».