Страшний сон всіх правителів Московії ще з часів кривавого ката Петра І і закінчуючи сьогоденням — вільна і незалежна Україна-Русь, історію якої вони поцупили, щоб облагородити своє рабське походження від улусу Золотої Орди десь на початку XIV століття. Адже сплачувана століттями татаро-монголам данина, а після їхнього зникнення — правонаступникам з Кримського ханства до початку XVIII століття, якось мало в’яжеться з імперськими претензіями на велич.
Півсотні обмежень та заборон української мови від офіційного використання до побуту, спалювання українських книжок, заслання української інтелігенції… і так рік за роком вже чотири століття, починаючи від наказу Михайла Романова про знищення всіх примірників надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького.
Для русифікації в хід йшли перманентні хвилі від жорстоких репресій до пом’якшення контролю з поступовим просуванням вперед московського наративу “один нарід”, причому засоби по знищенню української нації через її мову, культуру та віру не залежали від режиму, який керував московитами. Пік чергової, і останньої радянської, хвилі репресій прийшовся на 1972-й рік і так звану КДБіську операцію “Блок” з нейтралізації українського правозахисного руху інтелігенції “шістдесятників”.
Номінальним приводом до розкручування маховика репресій послужило затримання 4 січня 1972 року співробітниками КДБ громадянина Бельгії, члена “Спілки української молоді” Ярослава Добоша за перефотографовану книжку “Словник рим української мови” політв’язня Святослава Караванського, яка була під забороною радянської цензури. Каральна машина Москви, заточена на ломання психіки затриманого, 11 лютого на сторінках провідної української преси випустила “зізнання” Добоша у “виконанні завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН”, потім було його телевізійне “каяття” та висилка за кордон.
Але вже 12-14 січня почалися арешти українських правозахисників в ході узгодженої політбюро ЦК КПРС ще 30 грудня 1971 року операції “Блок” з нейтралізації в тому числі українського правового опору системі. В перші дні були заарештовані поет Василь Стус, літературний критик Іван Світличний, філософ i гоголезнавець Євген Сверстюк, математик i публіцист Леонід Плющ, багаторічний в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зіновій Антонюк, мистець-реставратор, інженер-механік Олесь Сергієнко, поет-шістдесятник Іван Коваленко, публіцист i літературний критик В’ячеслав Чорновіл, журналіст Михайло Осадчий, релігійний діяч Іван Гель, митець-килимар Стефанія Шабатура, поетеса Ірина Стасів-Калинець.
Майже всі вони були засуджені за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР “Антирадянська агітація та пропаганда” з відбуттям покарання у радянських таборах посиленого режиму чи примусовому лікуванні у спецпсихлікарнях. Причому свою роль у всьому цьому балагані та безпідставному засудженні української еліти приклали руку так звані “адвокати”, які тільки допомагали прокурорам робити свою чорну справу, Підписавши своїм невиконанням прямих обов’язків частини з них практично смертний вирок.
Загалом за різними оцінками в ході КДБшної операції “Блок” за перший рік було заарештовано біля сотні провідних представників української інтелігенції, іще стільки ж — за наступний. В їхньому числі був і режисер культового фільму “Тіні забутих предків”, який Гарвард додав до списку обов’язкових для перегляду при отриманні вищого ступеню кінознавства, Сергій Параджанов (арештований в Києві 17 грудня 1973 року).
Після розвалу радянського союзу всі політв’язні його режиму були реабілітовані, на жаль, більшою частиною – посмертно.