Зі своєю майбутньою місією на цій грішній землі хлопчина визначився ще в рік, коли поставив в глухий кут свою матусю та її подружок, вибравши із запропонованого для ворожби набору речей однією рукою біблію, а іншою — гроші, що пророкувало його майбутнє в якості володаря видавничого концерну, хоча дорослі тоді помилково розтлумачили вибір малюка як майбутній єпископський сан.
Окрім цього перші роки життя Івана Тиктора можна лаконічно описати як народився в селі Красному на Галичині в заможній родині, там ж здобув початкову освіту, потім навчався у рогатинській гімназії, де голову йому закружляв театральний дух (започаткував підмостки у родинному маєтку). А потім разом із класом вступив до лав січових стрільців, потрапив у полон після поразки Закарпатської народної республіки, з якого його викупив батько за кошти сім’ї. В Польщі міжвоєнного періоду це був майже вирок.
Закінчити гімназичну освіту було вже неможливо, тому була спроба Івана вступити на вчительські курси, але його “завалив” викладач-шовініст. Тому вибір був очевидним — торгівельні курси при “Просвіти” та правничий факультет таємного українського університету, де Іван Тиктор вперше проявив себе як талановитий організатор, адмініструючи гуртожиток та відкривши найдешевшу в місті студентську їдальню.
Це спонукало до більшого — він став членом виконавчого комітету видавництва “Червона калина”, яку згодом викупив у повне володіння. Але для отримання прибутку треба було на первинному етапі вкласти гроші, з чим допомогли батько, продавши мед із своєї пасіки, та дружина, Марія Хом‘як – посагову кам’яницю.
Першим виданням майбутнього медіахолдингу “Українська преса” був часопис “Новий час” спочатку щотижневий,що дуже швидко перетворився на надпопулярний щоденний з рубриками Останні вісти, Всячина, З природи і техніки, Біржевий перегляд, По той бік греблі (про Радянську Україну), Огляд світових подій, Жінка, Спорт, Веселий куток. Він був найбільшою надією Тиктора, так що він навіть своєму первістку, синові Зиновію, дав друге ім’я Новчас, і не тільки власника — “Просвіта” рекомендувала його для читання.
Причому Іван Микитович на той час був новатором у своїй справі, зробивши свої видання повністю незалежними від будь-якої спонсорської помочі і як наслідок впливу, заробляючи суто на рекламі. За це його не дуже полюбляли у видавничих колах, за буцімто відсутність “політичній позиції та гонитві за прибутками”. Але де їм було зрозуміти геніальний задум Тиктора, який у співпраці із цензорами видавав інформацію у більш м’якій завуальованій формі, щоб не потрапити під переслідування жорсткої польської цензури.
Потім з’явиться дешеве видання для селянства “Народна справа”, для залучення в читачі якомога більшого кола підписників з цільової аудиторії якого Тиктор уклав договір із віденською страховою компанією – поліс страхування корови автоматично прикладався з річною підпискою (70% страхового відшкодування оціночної вартості загиблої тварини). За час існування часопису страхова виплатила сімсот тисяч злотих відшкодування (саме тому заздрісники прозвали його “коров’ячою газетою”).
А потім були гумористичний “Комар”, ілюстрований тижневик “Наш прапор”, дитячий “Дзвіночок” та інші з календарями. Найуспішнішій виходив з порадами по господарюванню накладами десять тисяч примірників і розкуповувався в три дні. Взагалі підґрунтям шаленого успіху у читачів видань Тиктора були сегментоване орієнтування на читачів та улюблений прийом — закінчення книги чи статі на обірваному слові для зацікавленості в купівлі наступної.
Цікаво що книжки, які час від часу додавалися до періодики, завжди мали однакову кількість сторінок, тому твори мало того, що обривалися на пів-слові, ще могли бути додруковані на обкладинці. Автори скаржилися до суду, а видавець не з’являвся на засідання. Але “Українська преса” була надпопулярною, тому вони раз-у-раз поверталися до її редакції. Причому автори були з усіх куточків України (одна умова – україномовні) від Донбасу до Лемківщини, для розуміння говірки яких додавався окремий словничок.
Були в реєстрі досягнень і український молитовник “Вірую”, виданий Тиктором у співавторстві із орденом отців-василіян, який-таки потрапив під судову заборону через гімни “Боже великий, єдиний” та “Боже, послухай благання”, але влада встигла вилучити лише вісімдесят його примірників із стотисячного тиражу (решта вже розійшлася в народі). Та концептуальні історичні праці “Історія України від найдавніших часів до 1923”, “Історія українського війська”, “Історію української культури”, що виходили у співпраці із його колишнім викладачем Іваном Крип’якевичем зошитами по сорок вісім сторінок – гроші йшли на тираж продовження, а з останньою частиною йшов бонус — обкладинка для всієї серії, яку теж чекав успіх.
Іван Микитович фінансово допомагав “Просвіті” та “Рідній школі”, сплачував послуги адвокатів на політичних процесах над українцями, підтримував кооперацію у селах, давав роботу трьом тисячам кореспондентів, сотням робітників друкарні із роторним друкарським верстатом та політурної майстерні. Його видавничий концерн “Українська преса” став першим з власною редакційною телефонною лінією та автопарком для розвезення своєї продукції.
А потім Москва і Німеччина в 1939-ому вирішили поділити Європу навпіл, почавши Другу світову — для Тиктора почалася чорна смуга в житті, яка так і не закінчилася… Прага, Київ, Волинь, концтабір, втрата сина і смерть в далекій Канаді. Найкращою епітафією життя великого українського патріота, де б він не жив, була його улюблена фраза: “Мало любити Україну до глибини душі. Її треба любити до глибини своєї кишені”.