У нього багато імен: гонихмарник, градівник, тучник, градобурник, планітник… але одна сила, якій підкоряються суворі хмари. Чи-то людина, чи-то демон, але в будь-якому випадку непроста людина, чия душа під час сну відлітає у вирій для боротьби із негодою, керованою повітряними ворогами (здухачами, здувами, вітрованцями). Хоча за іншою версією життя їм подарували добрі повітряні змії для боротьби зі злом. Цікаво, що хмарник зустрічається навіть у Івана Франка, як людина із надздібностями, що може натягувати та відганяти градові хмари.
Неодмінним атрибутом, окрім вродженого вміння та навченості (знання спеціальних наговорів, молитов, обрядів), тучник мав при собі спеціальну палицю виготовлену з річного паростка, яким до того було розігнано кодло змій чи жаб. Він ставав проти хмари і, розмахуючи цією палицею, відводив біду від всієї навколишньої землі, яку могло охватити його око.
Такий собі повелитель хмар, до якого зверталися по допомогу, був знаний на всю округу. Так в старих записах зберігся міф про то, як селяни попросили таку непросту людину захистити їх від ворожого війська, яке мало невдовзі пройти дорогою біля корчми. І двічі відмовляв той у їхньому проханні, але на третій згодився пустити градову хмару та так, що той вислав всю дорогу в чоловічій зріст, і хоч б одна градинка зі шляху скотилася.
Сама магічна процедура була доволі розтягнутою у часі — на Святвечір тучник з тільки-но накритого столу з кожного непочатого блюда брав по трохи і складає в тарілку, потім до іншої руку брав мітлу і кочергу та з цим всім добром тричі обходить хату навкруги зовні із закликом: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу приходь до мене пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Повернувшись, набрану вечерю він ховав у хустку, а її — за сволоку до Великодніх свят. Лише потім чаклун сідав разом з усіма за стіл, так і не промовивши не слова за весь вечір. Перед Великоднем він мав купити у дев’яти крамницях по одному граму ладану, що вдома змішати з тією святвечірньою схованкою, освячує на дорі і знов ховає доки не виникне потреба в ритуалі відганяння хмар.
Причому зловживати своїми уміннями гонихмарники не любили — лише з необхідності чи сильних емоцій могли прилюдно демонструвати свої уміння, наприклад і досі один одному передають селяни одного прикарпатського села історію про ксендзева наймита, який образившись з глузувань гостів господаря наслав на діброву одно них такий рясний град, що влітку ще тиждень він лежав на землі.
Чи історія про іншого чоловіка, який з церкви зайшов до шинка, за ним прийшов град, засипаючи все навкруги. Люди в корчмі злякалися, а він спокійнісінько замовив собі погар пива, перевернув його до гори дном та тримав на долоні. Аж доки до шинка заскочив інший чолов’яга з проханням до планітника випустити людей з церкви. Той милостиво погодився за умови, що йти будуть лише дорогою — проситель погодився. Вийшов народ з церкви — над ними сяє-пригріває сонце, а навкруги стоять стіни граду, засипаючі землю наче взимку.
Люди кажуть, що коли хмари спускаються до самої землі і два світи стикаються, кинутий в білі клуби ніж може поранити гонихмарника. А коли він помирає, то воду після обмивання його людської подоби виливати разом не можна — тільки потроху в різні місця, бо це приманить на поховання багато нечистої сили, від змахів крил якої здіймиться такий сильний буревій, що знесе все навкруги.